Курява війни вирує над Україною. Мільйони людей викинуто на шляхи — на тяжкі шляхи відступу, знеможеності, розпуки. Почорнілі від куряви і горя бредуть шляхами біженці, а їхній відступ прикривають такі ж почорнілі, знеможені війська. Командири і комісари в перетлілих гімнастьорках, невтомні трудівники війни — рядові, вони тепер беруть на себе найтяжчі удари. Відступаючи на схід, вони весь час обернуті обличчям й грудьми до заходу, до його танків, мінометів, до його моторизованих дивізій.

Дорого коштувала ворогові битва на Дніпрі, битва за лівобережні плацдарми. Проте Гітлер і його генерали не хотіли помічати втрат. В середині вересня моторизовані війська ворога, перейшовши в наступ з Кременчуцького плацдарму на північ, прорвали нашу оборону на 200-кілометровому фронті і, з’єднавшись своїми танковими групами в районі Лохвиці, відрізали численні війська Південно-Західного фронту, що героїчно боронили Київ, а потім тримали оборону по Лівобережжю на схід від Києва. Довго ще вдень і вночі точитимуться тут бої, пробиватимуться на схід групи оточенців, гинутимуть у нерівних боях. Серед полеглих будуть і командувач фронту генерал-полковник Кирпоніс, і штабні його офіцери, і письменник Гайдар. Ще лунатимуть тут постріли оточених, а танкова група фон Клейста, вивільнившись звідси, вже ринеться на південь, ріжучи тили наших армій, займе Оріхів, піде на Маріуполь, і загроза оточення нависне уже над південними нашими військами. Несподіваною буде поява ворожих танків у нашім тилу, в Запорізьких степах. Ще не вивезений хліб золотими горами лежатиме на колгоспних токах, ще рухатимуться валки евакуйованих цим краєм, а вже зав’яжеться тут жорстока битва на смерть. Непримиренні, які тільки в оточеннях бувають, бої виникатимуть тут, на останніх рубежах; розбившись на більші й менші групи, в фанатичній затятості пробиватимуться на схід оточенці. Потім настане той день, коли в осіннім присмерку в терновому степовому байраці генерал — командувач армії — збере всіх ще живих — їздових, шоферів, штабних офіцерів і навіть поранених з польових госпіталів, всіх, хто ще здатен тримати зброю, — збере і скаже:

— Товариші, ми в оточенні. Поки зброя при нас, ми залишаємось бійцями Вітчизни.

Кинувши в балці легкову, відмовившись від літака, яким він міг ще вихопитись звідси, генерал поведе рештки своєї армії на прорив. Цілу ніч точитиметься нерівний бій з ворожими засадами, аренами схваток стануть колгоспні подвір’я, зацьковані червоноармійці відстрілюватимуться з-за сівалок, із садків, із посадок, а на ранок біля, лісозахисної смуги за селом лежатимуть купи трупів німецьких, купи трупів наших, поміж рядовими лежатиме генерал, а біля нього — двоє бійців по боках.

Німці поховають його з почестями, навіть пам’ят— ничок поставлять йому в степу, віддаючи належне хо— робрості радянського генерала (тоді вони ще дозволяли собі такі жести). А після війни це степове село буде названо його іменем і здійметься в центрі села високий обеліск з викарбуваним написом на ньому: «Генерал — лейтенант Смирнов Андрій Кирилович (1895 — 1941)».

Гинули армії, і, може, декому це вже здавалось кінцем, але це був ще тільки початок. В ці гіркі дні, коли одні гинули, другі, пробиваючись з оточення, ішли степами на схід, були ще в цих безкраїх просторах місця, куди не докочувався гуркіт війни, де блищали край степу тихі світлі лимани і ще не полохане жодним пострілом птаство мирно паслося понад морем перед своїм осіннім відлетом…

47

Ногайщина, степ і море, і двійко дівчат ідуть по безлюдному узбережжю.

— Так оце ти тут виростала, Ольго?

— Тут, Таню, тут. Ото он в море потяглась коса Білосарайка, маяком біліє, — той маяк мигав мені все дитинство. Не знаю, як зараз: погас чи ще мигає.

— Діждемось вечора — побачимо.

У розлогій западині, що тягнеться понад морем, то тут, то там дзеркально світяться спокійні лимани, а між плесами води земля в розливі чогось синього, ніжного, бузкового.

— То що таке? — запитує Таня.

— Кермек цвіте. Цілу осінь синіє до самих холодів. Це такий наш безсмертник. А ото ж — орли!

Дівчата, зупинившись, задивились у небо, на птахів. Це було рідкісне видовище: бачити, як орли величаво, саме величаво — іншого слова не найти! — роблять кола у високості, у тій високості, звідки весь світ, мабуть, здається інакшим.

— Справжні орли?

— Так, справжні степові орли… все літо отак кружляють у небі над степом і морем.

Стояли, дивились на орлів у небі, а думали про людей на землі.

Потім тихо рушили далі.

— Під осінь скільки тут перепілок, — розповідала подрузі Ольга, — шпаків, дичини всякої збирається. Повне узбережжя птахів…

Вони йдуть, а чайки білі все летять за ними, кигичуть.

— Цих чайок у нас каганцями та героликами звуть.

— Як тихо тут. Тільки чайки й скрикують.

— І на морі нікого. Пригадую, як ще малою стою на березі, а далеко отам, аж на обрії, на тихому морі, в мареві, білі вітрила одне за одним пропливають. По морю марево голубе, а вони крізь марево — сліпучо-білі від сонця, фантастично красиві, мов каравели які-небудь. Питаю маму, що то. А вона: то пішли з коси по глину на Крутеньку. Так просто, буденно: по глину…