Богдан підпускав ворога для близького бою, підіймав кілька разів своїх у контратаку. Дивний це стан душі: ідеш у контратаку, і нічого не страшно, не боїшся вмерти, а тоді, опісля, не можеш цигарку скрутити — руки дрижать, аж самому гидко. Відтиснуті ворогом в глибінь селища, вони вели вогонь з Будинку культури, позасідавши на горищах, відстрілювались із кущів у скверах, із якихось веранд, — на одній із таких веранд мало не вбило й Богдана — німецька з довгою ручкою граната, впавши, вже крутилася в нього біля ніг, в останню мить встиг він ударом чобота одкинути її назад, за ріг будинку. Потім вони бились з танкетками, що прорвались у вулицю, і в цьому бою втратили Степуру. Буває, що боєць іде на подвиг з відчаю, з необхідності, Степура пішов на подвиг свідомо: з піднятою в руці важкою гранатою він кинувся з садка напереріз танкетці і ударом гранати зупинив її, хоча й самого пошматувало, порвало, чи й виживе.

Бачили ворога в цей день зблизька, з малих відстаней стріляли по зеленаво-сірих мундирах, що повзли по городах, енергійно підкидаючи задами, чули гавкіт чужоземних команд із-за сусідніх будинків, а подекуди билися і врукопаш.

Потім налітали штурмовики. Дзвеніло у вухах від гуркоту їхніх моторів. Суцільний дим і курява стояли там, де вони кружляли, а коли їхні хрестаті тіні, майнувши по дворах, зникали з певністю, мабуть, що винищили все тут живе, то й після цього з кущів, із льохів з’являлися живі бійці, і Колосовський знову збирав, збивав їх у загін, здатний продовжувати бій.

В короткі перепочинки, майже приперті до Дніпрогесу, вони все ждали, що їм з лівого передадуть наказ про відступ. Коли Богдан дивився туди, на лівий, на високі корпуси соцміста, на гарячі потойбічні скелі дніпрові, до яких звідси було так далеко, то хвилинами здавалось Богданові, що живим уже звідси не вийде, що буде їх притиснуто танками до тих скель, буде почавлено панцированими фашистськими лобами і тільки кров та ганчір’я горітимуть на дніпровських гранітах, як біля сірої стіни Пер-Лашез, де колись розстрілювали паризьких комунарів. Наказу про відступ вони так і не діждались: чи забули про них, чи вважали, що їх уже нема, чи, може, посильного десь куля зустріла на півдорозі.

Ніч застала Богдана з його зведеним загоном все в тих же садках правого берега. Тут багато було їх, таких летючих загонів, більших і менших, нашвидку зібраних з різного люду, з відчайдушних одинаків, що самі тепер вирішували, як їм бути, як далі повестись.

Вони ждали ночі з наміром пробиватися на той бік греблею. Горить Запоріжжя. Сьогодні його кілька разів бомбили в районі заводів, кілька разів і над Дніпром, над Хортицею зав’язувавсь повітряний, швидкий, яструбиний бій. І зараз чути, як б’ють над заводами зенітки, товчуть вечірнє небо, мовби натовкують, набивають його чимось. З Хортиці лунко б’ють крупнокаліберні кулемети, після кожної черги в скелях дніпрових далеко розкочуєтьс я луна.

Колосовський уже готував людей для прориву на греблю, коли вони почули зненацька тон могутній вибух. Вони не знали, тільки догадувались, що він міг означати. Висаджено греблю? Їм не вірилось. Їм до крику не хотілося вірити, що шлях відступу до своїх тепер відтято остаточно. Проте й після цього вони не облишили наміру прорватись. Лежали в садках, і ворог їх уже не тривожив, тільки ракетами раз у раз освітлював над ними листя дерев, плетиво металоконструкцій. Ракети падали близько з гадючим сичанням.

Треба було розвідати, якими силами охороняється вхід на греблю, і Колосовський вирішив послати туди кількох добровольців на розвідку. Поміж інших в розвідку викликався й Духнович, який сьогодні взагалі дивував Богдана витримкою і вмінням орієнтуватися в складних ситуаціях. Богдан послав і його, призначивши відповідальним за групу Васю-танкіста.

Повернення розвідки ждали з нетерпінням. Принишкнувши по кущах, по ровах, вели стишені розмови, висловлювали всякі припущення.

— Тільки ви їх і бачили, тих розвідників, — чув Колосовський неподалік себе за кущем чийсь хрипкий, мовби пропитий голос. — Якщо можна пробратись, так самі проберуться, а ви тут пропадай. Тільки чорта з два проберуться. Отож чули, як гухнуло? То ж гребля полетіла в повітря. Тільки й знають давати команди «вперед», а коли зніматись — ні в кого язик не повертається. Весь день ось тут нас дурманили: буде, буде наказ, відкличуть, не забудуть, а чим кінчилось?

— Є нібито наказ, що забороняє відступати, — почулось у відповідь.

— Тим, що накази пишуть, добре, вони далеко, — все бубонів той пропитий голос. — А нас ось кинуто напризволяще, вже нам і батько Сталін нічим не поможе. Сидимо, а що висидимо?

— Так що ж, по-твоєму, здаватись?

— Не здаватись, а по домах.

— На піч? Під спідницю до жінки? Думаєш, там не знайдуть?

— А як знайдуть, то що? Вони культурні.

— Культурні? Чого ж тоді їхня культурність на нас танками та бомбами пре?

— Ти мене політграмотою не годуй. Нагодований нею до ригачки…

Богдан не міг далі спокійно слухати цього типа. Підповз до бійців, запитав: