Про Дніпрельстан, ще не бачивши його, Степура вже писав свої вірші. Оте наївне далеке його віршування, навіщо воно було? Слави кортіло? А що таке слава? І чи така це вже необхідна річ для щастя людського? Він вважав себе поетом, дряпаючи оті вірші, а поетом, може, тільки зараз стаєш, без віршів, коли серце твоє повне горя народного і ближчими, ніж будь-коли, стали тобі думи народу, його болі, його велика боротьба. Ні, не хотів би він ніякої слави, не треба б йому нічого, тільки б не було тужби материнської, та не червоніло б небо пожежами вночі над його землею, та вічно б красувався над світом отой найкращий твір його народу — залитий сонцем Дніпрогес.
Заводські ополченці, що разом з бійцями займають тут оборону по кряжах, гомонять, перекликаються, чистять гвинтівки. Багато тут робітничої молоді, сміливої, тямковитої, але ще більше літніх робітників, у яких вдома сім’ї, діти чи й онуки. Робітники хоч і з гвинтівками, проте мало схожі на вояків, вони й тут, на кряжах, залишаються більше людьми праці, тими, хто ще вночі стояв біля мартенів і для кого нема ніякої радості в тому, що вони змушені були кинути верстати, домни, крани і взяти зброю до рук.
Духнович, прокинувшись, лежить горілиць, дивиться в небо. Потім озивається до Степури:
— Тебе не дивує, що небо голубе?
— А яким же йому бути?
— Могло ж воно бути чорним, скажімо.
— Небо — чорне? Пофантазуй.
— Ну, не чорне, то руде чи ще якесь. А то, бач, голубе. Розумна, розумна, Андрію, мати природа. Найніжнішу барву, яка тільки в неї є, чисту блакить оту вона дала небові. Саме блакить, барву, таку приємну для людського ока… Дала, покрила нею весь оцей дах небесний, під яким людині призначено жити. Живи!
— А що з цим небом роблять, — промовив Богдан, який теж, уже прокинувшись, лежав горілиць, підклавши руки під голову. — Навіть його запоганили.
— Пригадуєте, хлопці, картини Васильківського в харківській галереї? — знов заговорив Духнович, пристрасть якого до малювання була їм добре відома (всі факультетські стінгазети він оформляв). — Ніхто так, як Васильківський, не вмів передавати барву неба. «Небесний» Васильківський — так і звали його. І тут ось небо справді як на степових його акварелях…
Далеко було зараз від них усе те — Харків, картинна галерея, яку вони не раз відвідували, і Васильківський з його незрівнянним степовим небом. Розкидало, розметало у вировищі війни молодий їхній студбат. Нові люди довкола, нові номери підрозділів, тільки чорні медальйони й кишенях іще студбатівські.
— Скільки з нас уже ніколи не повернуться до університетських аудиторій, — зітхнув Степура. — Вибув навіки Мороз. І Славка Лагутін. І Підмогильний…
— І наш невгамовний Дробаха, — додав Духнович, — такий співун, задирака, розбійник…
Почали згадувати тих, що зостались з комісаром Лещенком на Росі в боях, заговорили й про самого Лещенка, який тепер уже з новим полком десь там воює, на Київському напрямі.
— Це нам пощастило, що ми з ним починали, — сказав Колосовський. — Не уявляю собі кращого комісара для нашого студбдту…
— А як він палив наші паспорти у вагоні, — пригадав Степура. — Вогнищем паспортів і матрикулів освітлена наша ніч випускна.
— А може, хлопці, ми й справді ідеалісти, як каже Лимар? — промовив раптом Духнович, мовби борючись з якимись своїми сумнівами. — Може, більшість воює лише в силу необхідності, чи з принуки, чи з інстинкту самозбереження — і все?
— Тоді треба вважати ідеалістами всіх оцих, — підводячись, кинув Богдан на гурти народних ополченців, що видніли по кряжу. — Як і ми, прийшли вони сюди з власної волі, з власного бажання.
— Бо все це, — додав Степура, — їм, як і нам, життєво необхідне, все дороге їм тут — від споруд Дніпрогесу до оцього будяка…
— Будяк, він теж недаром на світі живе, — кинув мимохідь розвалькуватий дядько-ополченець. — Будяк у степу як барометр, він погоду віщує: якщо колеться — буде сонячно, не колеться — жди дощу…
Духнович потягнувся до будяка, торкнув пальцями.
— Колеться. На спеку, значить. На сушу. Ех ти, хороший мій будячок, хоч не красивий, зате колючий…
— Чому не красивий? — заперечив Степура. — Мов козак у малиновій шапці…
— Ось ви скажіть таке мені, хлопці, — заговорив серйозним тоном Духнович. — Чи в далекому майбутньому залишиться в людях оця безмірна прив’язаність до свого краю, до певного місця на планеті, тобто до своєї землі, — якість, яку ти, Степуро, так високо ставиш? Чи не стане все це предметом вивчення лише таких наук, скажімо, як етнографія, краєзнавство?
— Не знаю, як буде, а зараз це дає силу людині, — пробубнів Степура, — як і любов до матері, це ніколи не зникне.
— Та я, звичайно, й не хотів би, щоб це почуття зникло, — ти не розумій мене так, — сказав Духнович. — Є речі, без яких душа людська стала б справді безбарвною і убогою. Але все ж — скільки тисячоліть ще хвилюватиме людину оцей будяк, оцей дикий кактус українських степів?
Неподалік проходила група бійців з водою від Дніпра, і Богдан, загледівши серед них Васю-танкіста, погукав його: