Різкі слова команди обривають Богданові думки.

Ідуть.

Зелень і метал навкруги. Мимо чорного залізного лісу трансформаторів, крізь робітничі селища, що потопають в садках, — на голі, спалені сонцем кряжі правого берега. Десь між новим Кічкасом і Великим Лугом буде їхня оборона по кряжах. Чим вище на кряжі, тим гарячіший вітер обвіває обличчя, вітер степового серпня.

Незабаром вже вони на кряжах. Стали на горбі, придавлені важкими гарячими касками, придавлені небом, гарячим, як каска. Відкриті поля, бур’яни та посадки.

— Окопуйсь!

Добуто саперні лопатки, відкладено зброю — почалася солдатська землекопська робота. Тихо всюди, війни не чути, противника й признаку нема. А вони копають. Земля суха, тверда, трудно дається — окопи їхні тягнуться понад межівником. Все тут сиве по-степовому: сиві полині стоять, деревій сивий, сріблясто вилискує неподалік у посадках сива маслина. Колюча вона, терпкі на ній плоди, а бійці вже пасуться й там, у колючому.

Вперемішку з підрозділами армії займають тут оборону і народні ополченці, бійці воєнізованих заводських дружин, що більшими й меншими командами прибувають із Запоріжжя. Є серед них немало таких, які ще вночі стояли біля мартенів, а зачувши про небезпеку, просто із зміни з’являлися в парткоми:

— Розбронюйте нас!

Броньовані і розброньовані, в робочих спецівках, сяк-так озброєні, вскакували біля заводських зупинок у трамваї, і дівчата-кондукторки вперше не вимагали з них квитків, бо знали, куди їх везуть, куди вони підуть, вихопившись з трамваїв. Цілими командами з’являлись вони тепер на правобережних висотах, на спалених спекою степових кряжах.

Де ворог?

А ворога не було, була тільки спека та затишшя степове.

Несподівано випало хлопцям зустріти тут серед ополченських політпрацівників одного із своїх студбатівців — Миколу Харцишина з геофаку, від якого вони дізналися, що рештки їхнього студбату було влито в інші частини, що їхнього Лещенка вже призначили комісаром полку і він продовжує воювати десь на Київському напрямі.

Розмова з Харцишиним відбувалася на ходу; обвішаний гранатами, закіптюжений, він поспішав із своїм загоном кудись ще далі в степ і на запитання хлопців про становище тільки знизав плечима:

— Ніхто нічого толком не знає. На грузовиках послали розвідників у бік Кривого Рога, в бік Нікополя, якщо повернуться — розкажуть.

З лівого весь час прибуває озброєний люд, дружинники, ополченці. На кряжах їх зустрічають жадібними розпитами:

— Що там у місті? Що чути?

— Всяка погань голову підійма. Борошно тягнуть з пекарень, аж віхола кушпелить.

— При мені двох мародерів на вулиці розстріляли — грабували магазин.

— А в нас, чули? — Якийсь білобровий, зашмарований ополченець, що рив окоп неподалік Колосовського, кинув лопату, весело озирнувсь на сусідів. — В нас уночі біля силового цеху… меридіан лопнув!

— Що? Що? Який меридіан? — не розібравши, почали обертатись до нього бійці.

— Звісно який: географічний. Лопнув якраз біля силового. Не минути б аварії, якби не кинулись одразу. А то мерщій електрозварників сюди та бригаду з кузнечного, — а в нас братва, знаєте, яка — до ранку меридіан той уже знову склепали, заварили, не видно, де й лопнув!

— От заливає, — озвався до Богдана літній робітник, що поблизу ламав полин для маскування. — А становище ж, справді, погіршується з кожним днем. По радіо передають, що бої ще десь ледве чи не в Бессарабії, а ми вже ось тут ждемо, біля воріт Дніпрогесу. Це ж недарма нас підняли?

— Та звісно, — відповів, хмурячись, Богдан.

— Приїхав до нас уночі на завод високий чин, мало не з верховного штабу, — розповідав робітник, — ну, як начальник главку, скажімо. Ми, дружинники, до нього: «Дайте зброю!», а він нам: «Зброї нема». — «Ну, то як же?» — «Куйте шаблі». Думаємо, жартує, а він серйозно: куйте. Звісно, заводи в нас такі, що й чорта викують, але де ж ти вчора був? Партійні організації роблять усе, що тільки можна, підіймають народ, створюють заводські дружини, загони ополчення, винищувальні батальйони — зброї, зброї тільки давай. Не шаблю, а справжню сучасну зброю. «Чому ж її нема?» А він, чин той, плечима знизує: «Так склалось». Озлило мене оце його «так склалось». Не повинно, кажу, у нас так складатись! Чому, коли в мене плавка не вийшла, з мене питають? Чому, коли в солдата складається щось не гаразд, то одразу по кумполу його, а в того, бач, «склалось» — і як з гуски вода!

Багато з того, що Богдан побачив тут сьогодні, було й для нього незрозумілим, не знаходило виправдання. Почувалася безладь, розгубленість, якої не повинно б бути в такий час, та ще де — біля такого об’єкта. Йому здавалось, що найдобірніші війська народу, найкращі дивізії мусили б бути кинуті зараз сюди, на захист славетної споруди і такого промислового центру, — в усякому разі, якби це залежало від нього, то він би саме так розпорядивсь. А то скільки їх тут, розсипаних по рубежах, без танків, без авіації, без достатньої кількості артилерії… Запасна дивізія. Курсанти. Заводські воєнізовані дружини. Вони беруть на себе весь тягар. «І чим менше нас, тим більша відповідальність на нас лягає, — подумалось Богданові. — Он заводські, чути розмовляють, що заводи у них демонтують, ешелон за ешелоном вивозять. Але ж Дніпрогесу не вивезеш, не вивезеш Дніпра! Його треба захищати».