Оцей дід…
Чого він вартий?..
І все ж… Своєю промовою двірник пробудив у душі міністра щось шкарубке, дратівливе, болюче. І він подумав… Подумав невесело… От трапся з ним… Хто б за нього отак?.. Ніхто. Той же Білан — відхреститься й відпаюється. А за цього… Холода… Й сьогодні виступало скільки. І є там такі, що ще напсують йому крові. Що може…
Він злякався того «може». Він відчув його силу.
— Де окуляри? — скоромовкою, немов утікав від чогось, запитав Полив’яний.
— Вони лежали на столі. Я їх переклав на вікно. Он… Я хотів просити вас за професора Холода. Шах облизав пересохлі губи.
— Ти? Що ти там тямиш. Знай своє діло. Пружина зіскочила поза його волею.
— Я своє знаю. От коли б знали своє ви.
— Що? Та ти… — Обличчя Полив’яному збуряковіло, короткі пальці правої руки склалися в кулак. — Та ти… Та я тебе!..
— Біля сміття, біля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посісти моє місце? Так он за дверима струмент.
Брови Полив’яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й він збагнув, що залякати Шаха нічим. Мовчки вхопив на вікні окуляри, пішов до виходу. Але, дійшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотів запам’ятати. І в ту ж мить спіткнувся, мало не впав. Сердито копнувши ногою, побіг вниз по сходах. Поперед нього гримкотіло, торохтіло порожнє відро.
* * *
Телефон гудів голосно і настирливо. Прокіп Гордіиович збагнув — дзвонять по міжміській лінії. Справді, телефоністка, впевнившись, що трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з міста…
Та назву міста розчахнуло сухе поклацування вмикача, і Прокіп Гордіиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там — тільки стогін дротів з далекого поля та коротке потріскування. Він вже майже відгадав назву міста. Чекав цього голосу. І все ж здригнувся, щільно-щільно притиснув трубку.
— Тату — ти?
В оцьому грубому, хлопчачому «тату — ти» Прокіп Гордійосич вловив не звідану раніше ніжшсть. Серце його забилося часто, і трубка враз спітніла в руці.
— Я, сину, я…
— Тату, ти прощаєш мені? Тату, я прошу тебе, прошу… Олег заговорив швидко, мабуть, боявся, що збіжить час.
— Навіть якщо не прощаєш. Ти — лікар. Ти сам мене вчив… У нас нещастя. Майстер… Коли б ти знав, яка це людина! Він для мене… Його лікусалп… А тепер… Ніхто вже не береться робити операції. Тату, я знаю. Одіти ти… Ти все можеш…
— Сину, говори повільніше. Яка хвороба? — І вже далі, по-лікарськи вимогливо, забувши навіть, з ким говорить: — Коли це сталося? Його стан зараз?
— …Вони хочуть виписати його додому. Безнадійного… Тату, коли б ти знав, який він… Ти не хочеш? Із-за мене?
— Зовсім… Я думаю, Олежку. Думаю…
Він вже думав про інше… Адже післязавтра — засідання колегії. Вирішальне. Прийдуть хлоппі… Прийде Варвара Іванівна. Вона говорила, буцім це через неї…
— Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогодні.
Голосно гуділа трубка. Холодними шпильками поколювало підошви, плечі струшував дрож, а він все ще стояв біля телефону.
«Ти знайшов її, Олежку, людину!»
І знову думка про власні турботи. А може?.. Він вперше приготувався до паперової битви. Він би виграв її. Це напевне. А ще завтра — перша проба кардіоскопа… Ех, коли б… Якби він міг просвітити того бригадира… Йому треба буде заїхати до клініки взяти колінчаті трубки… І платинову голку.
Він вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував операції, подібні до тієї, яку мав зробити, гортав історії хвороб.
М’які тіні стелилися їм під ноги. Прокіп Гордійович стомлено ступав по них, поглядав збоку на сина. Він все не міг звикнути до Олега, до отакого, нового. Олег ніби аж підріс, зчорнів, огрубів. Зникла метушливість, нервозність. В кутиках очей залягли тіні спокою і певності.
— Ми так і не поговорили з тобою, — сказав Холод, перекидаючи з руки в руку невеличкого чемоданчика. — Ти на цей рік збираєшся поступати до інституту?
— Я? Тобто… — Питання застало його зненацька. Олег оглянувся, збився з кроку.
— Мені здається… Твій вибір хороший. Я тепер вірю:
з тебе буде лікар.
— Не знаю… Я, мабуть, поступатиму за рік. І не до медичного інституту.
Прокіп Гордійович не став заперечувати. Він тепер вірив, — Олег напне в житті своє власне вітрило. Може, воно не буде широким, але буде міцним. «От ти, сину, й розв’язав того вузла, якого ми тримали вдвох, — подумав. — Ти, але не я. Наймудріший вчитель — праця. Твій вузлик зовсім маленький в плетиві інших, їх зав язує саме життя. А ми… Ми хочемо добра вам. Бо ми — ваші батьки».
А батьки завжди хочуть, щоб борозна, яку прокладають діти, була глибокою й рівною.
— Ти на вокзал, тату? — обірвав плин його думок Олег. — Я проведу тебе.
Вони вийшли на широку, пряму вулицю.
— Не треба… Мені ще в готель. Ти вертайся. Там дівчина… Вона все ще плаче.
— То вже з радості.
— Треба вміти ділити й радість.
Він бачив, як синові очі сяйнули вдячністю. І хоч у власну душу легеньким холодком війнула образа, не виказав того.