Про УКРЛІТ.ORG

Крапля крові

C. 71

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (694 КБ) pdf (463 КБ)

Calibri

-A A A+

У Олександра Кіндратовича неприємно залоскотало в грудях, кольнуло тривогою. Йому нахмарив якийсь здогад, але одразу й розвіявся.

— То не миколаївське вони подіставали? — штрикнув лихим жартом голову колгоспу.

— Вам ліпше знати, — відповів той неприродно спокійним голосом. — Ви — депутат, їхній слуга.

Оцим «їхній слуга» голова знову стривожив Олександра Кіндратовича. Він не міг збагнути — недотепний це жарт, образа? Кидався думкою в один бік, в другий і вертався на місце. «Ох, тут, видно, й керівнички ж. Порядочки, дисципліна. Заждіть, голубчики, заждіть, подзвоню я секретареві райкому». Але неспокій його розгорявся, мов клоччя під вітром. Вийшли на сцену, і вперше видалась вона Олександрові Кіндратовичу широкою й холодною.

Вечір відкрив голова сільради.

Його вітальні слова, не покриті оплесками, пролунали занадто голосно і дерев’яне. Відаплодувавши сам, він збентежено подивився на президію, вийняв з кишеньки папірця, поклав перед собою.

— Слово має…

Але того, кого назвав, у залі не було. Або ж він сховався в кутку за спинами.

Білан не міг збагнути, що це. Навмисне? Підтасовано? Завтра він обов’язково розкаже в райкомі… А зараз, мабуть, треба виступити самому. Про людину, про свою роботу, роботу лікаря…

Але його думку обірвали слова промовця. Він просто не побачив його. Її. Це була жінка. Говорила не з трибуни, а з проходу між двома рядами… Вона тримала за руки двоє діток. Двоє дівчаток. Старшенька, школярка п’ятого чи шостого класу, намагалася відступити назад, соромливо ховалася за матір, меншенька стояла незворушно, цікавими намистинами очей водила по президії, мружилась на світло.

— Всі ви, люди добрі, знаєте, де я живу. В школі, в підвалі. Всі ви знаєте мого чоловіка. Він би прийшов теж… Коли б мав чим прийти. Коли б гангрена не забрала його ноги. Та ще… З нашого підвалу в коридорчик — маленькі сходи, вже й так тричі зривався вниз. Він зараз там. Там гарно. Килими з моху на стінах, картини… — Далі сльози не дали їй говорити.

— Мам, мам, — смикала її за рукав старшенька, — не плач. Ходімо звідси.

Але жінка таки перемогла сльози.

— Вже три лікарські комісії… Говорять, що діти… Писали, вимагали…

Гіркий, сумний випадок. І все ж Олександр Кіндратович не розумів, чому жінка принесла свої скарги в. цей зал, на цей вечір.

— Ви б… у виконком…

— Думаєте, у наш виконком легко потрапити? Там є список. Його укладають за ворітьми навпроти. Голова приймає в день п’ятнадцять-двадцять чоловік. Я вам писала про це. Я вам писала шість разів… Бо більш ніде такого… В жодному виконкомі. І ніхто не живе так, як я. Я колись покритикувала його. Назвала бугаєм і бюрократом і в газету написала. І він за це…

Впали лише перші краплі. Важкі, скорботні краплі. А далі… Це не був ураган. Це — простудний, всепотопля-ючий дощ. Голова сільради сидів зляканий, не знаючи, їло йому робити. Він щось запитував у завідуючого лікарнею — довіреної особи депутата, — але той не відповідай, жмакав у руках хустину.

Білан борсався в холодних хвилях, шукав сухої місцини, де можна б було перечекати хоч хвильку. В його грудях хлипала образа.

За сішо? Чому? Хіба зробив кому-небудь зле? Нікому. Опріч нього… Холода.

І —то на добро іншим. Він не знав спокою всю зиму. Колесо крутилося поза його волею. Кілька разів навіть поривався зупинити його. Але то його власна мука. Його.

То зовсім не стосовне сюдії. За віщо ж тут? Хіба не на добро жив, не на добро чинив? Так, він знає й інше, — всім не допоможеш, всіх дірок не залатаєш. І не його то справа. Вони живуть своїм життям, він — своїм. Поміж них, звичайно, є заздрісники, злорадні. Тому, хто вирвався на горб, завжди заздрять. Він знає немало артистів, письменників, які ніколи не їздять у своє село. Може, і з ним оце так?

«Як тут багато світла», — прокидається від своїх думок. Йому здавалося, ніби він іде по тонкім льоду, а лід тріщить, ось-ось вломиться. Хотілося підхопитися, кинутися чимдуж назад, на рятівний берег. Ледве змусив залишитись на місці, поглянути перед себе. По всьому залу жевріли розсипані пари жаринок. Вхопив одну, другу… Випустив. Ще одну. І цю вже випустити не міг. Вона приросла міцно — далеким спогадом, недалекою тривогою.

«Вони такі ж пекучі, як і колись, Наталоччині очі».

Тепер він чомусь найбільше боявся цих очей. Йому здавалося, що саме ті очі сьогодні спопелять його.

Виступав голова колгоспу. Його нещодавно, майгке проти воді, обрали на голову, їхній колгосп, розповідав він, був найгіршим і найбіднішим у районі. Тепер — у області. Бо звели докупи отаких два. Та ще земля і в тих, і в тих:

пісок, солонець. Просили, щоб об’єднали з іншим, з «Прапором перемоги». Писали і йому, депутату, сподівалися, що приїде. Земляк, свій чоловік. Повинен знати добре справи, землі. А він одбувся папірцем у райвиконком. Вони не знають, чи й того папірця писав сам, бо навіть назву колгоспу в ньому переплутано. А лікарня? Чи бачив професор, яка у них лікарня? Чи поклопотав, щоб виділили кошти на будівництво та на обладнання нової? Інші колгоспи споруджують своїм коштом. І школи, і лікарні, і палаци культури. А вони поки що того не можуть.

 
 
вгору