Холод оглянувся. До нього підходила Ліля.

Вона раніше ніколи не бувала у відрядженнях і так про сила взяти її, що він погодився. І потім не шкодував. Ліля знала стенографію, друкувала на машинці. Але це мале  бісеня знало значно більше. А може, тільки видається йому?

— З чого ти взяла?

— Всі, хто жив у селі, сумують, коли дивляться в поле. Він не ховався з своїм настроєм, відповів загіріяно:

— Мабуть… Може, тому, що всі сподіваються повернутись туди.

— Навіть ви?

— А чому ж. Роки… Щоб десь отак, над річкою. В тиші. Бачиш хатинку?

— Бачу. А я теж люблю тишу… Природу. А ви нас пустите в хатину? — засміялась вона, не повертаючи голови.

Прокіп Гордійович спантеличено подивився на Лілю, мало не крякнув від здивування. Що це — бездумність, безпосередність, хитрість, жарт. Але який же він… Почував обурення, досаду… Але ті слова покликали й спомин. Здалося, перестрів щось забуте, тривожне, манливе. З чим розминувся колись. Ні, Прокіп Гордійович не обманює себе. «Те» перестріти неможливо. Як неможливо наздогнати своєї молодості. Ані вороними, ані гнідими. А коли б хоч кому-небудь привелося наздогнати її, взяти в позичку в вічності свої юнацькі роки, спробувати знову пройти по них, — втікав би сам. Вони б упали осоругою. Людині один раз судилося пройти свій шлях. Один раз вибирати його.

Холод немало спотикався на тому шляху. І падав, і забивався боляче. Але він знав радість пошуків, радість відкриття. Радість праці, творіння, вірного почерку.

Нез’ясненким смутком його огортає тільки тоді, коли намагається згадати те, чим квітчається молодість, чому віддані найщиріші пориви і чуття. Кожній людині призначено кохання. Але не кожна зустрічається з ним. Він теж розминувся з своїм. Не знайшов відповіді на нього, не спізнав по-справжньому. Він тільки здогадується про його велику красу. Тепер же пропливають мимо лише примари його. Вони падають на нього або тягарем, або обманом. Гірким, неприємним.

Його думка вертається до Лілі, до її слів. «Хто ти така, людинко? Що в тобі криється?» І вже здогадується що, хоч і не хоче йняти віри. «Твої пазури виросли швидше за тебе. Недалекоглядний журналіст, намацавши їх, написав би, що вони — рудимент, пережиток, і що на тобі саміи проступили родимі плями. Але на твоїй пичці, окрім рум’янпів від колгоспного молока і м’якої булки, немає нічого. Тоді звідки вони? Від твоєї природи, виховання?» А може, він не зовсім правильно витлумачив її слова? Так чи інакше, але треба дати зрозуміти, що тлумачити їх можна лише по одному і що посередником поміж ними він не буде.

— Ви, молоді, збудуєте собі хмарочоси. Це — мені хижка. Вона зрозуміла:

— Олег колись казав — нам рано про це думати. Та й… ми розсварилися з Олегом. А ви збираєтесь прожити в своїй хижці самі?

— Не вельми делікатне для твого віку запитання, але коли вже запитала… Виберу якось час, повставляю зуби, підфарбую волосся і напишу в «Вечірній Київ» оголошення: «Такий-то чоловік, не повний дурень, не зовсім сивий, з таким-от становищем шукає собі…» Як гадаєш, відгукнеться хто?

Він жартував сам з собою. Кепкував над тим, що хилить до смутку, до жури.

Надворі вже поночіло, на вікні чітко, мов у дзеркалі, малювалася його постать. Висока, кремезна, з міцними, косарськими плечима й грудьми, з обвітреним, смаглявим, — зовсім не скажеш, що лікар, — обличчям, буйною чуприною. Вже сивою. Він не бачив себе. Проте бачила Ліля.

— О, відгукнуться. Тільки, мабуть, оголошення не в «Вечірнім Києві», а в «Вечірнім Ленінграді».

Тепер Холодові зрозуміло все. Йому стало прикро: «Ні, не в вас, вузькоштанних, лінивих і жадібних, загадка віку. Ваші засмічені душі видно наскрізь. Вони відмикаються скрученими з паперових грошей ключиками. А спробуйте відімкнути ось цю! Ви всі гарио вкублились в гніздечко, котре називається життям. Вам затишно в ньому. Ми ж хочемо витягти вас за вушка, поганяти, щоб схуднули, постригти і вкинути назад. А ви боїтеся, що тоді вам буде холодно».

— Я бачу, Лілю, ти вивчаєш не лише медицину, а й суміжні з нею науки. Судову експертизу, слідошукання? Що ж, може й згодиться, — сказав Прокіп Гордійович і пішов у купе слухати оперету.

Поїзд прибув у Київ за кілька годин до Нового року. Прокопові Гордійовичу здалося, ніби він приїхав не в своє, а в якесь інше, вичитане з казки місто. Мерехтить електричне марево, святкові реклами повибігали на перехрестя, миготять, танцюють, гріються. Перехожі гублять пакунки, подають їх один одному, ввічливо усміхнені, веселі. Як гарно, як затишно на душі, коли бачиш, що люди несуть щось з магазинів, що вони веселі, безжурні! Йому теж ще треба в магазин. І вже не гаючись…

Він таки запізнювався. Квапив шофера таксі, який, мабуть, єдиний не поспішав у цей вечір. Гаразд, що хоч дома наготовано все заздалегідь… Борода, вуса, шапка, мішок. Замість кожуха одягне халата. От було б добре, якби не впізнав ніхто. Навіть з співробітників. Йому самому було смішно — він скрадався в клініку, немов детектив з фільму: коридором, котрий вів на кухню, через душові, приймальне відділення. Сподівався, що тут тільки черговий лікар, він дрімає в кутку над книгою. Але йому на подив, опріч чергового, він побачив ще двоє лікарів-практикантів і стару, років сімдесяти, бабусю. А того, що вони робили, Холод довго не міг збагнути з свого схову з-за ширми. А коли збагнув… Таки справді, трагічне й смішне часом переплітається так міцно, що не завжди можна розняти їх. Надто в лікарні.