Не лише кріпосницька система, як така, а весь світ насильства, зла й несправедливості викличе осуд письменника і його незникаючу тугу за тими «гармоническими грезами», якими душа його впивалась на ранніх зорях творчості. Гоголь-викривач іще прийде. Світ, спотворений здирством, хабарництвом, «кипящей меркантильностью» ще відчує на собі удари вбивчого сміху, спопеляючий гнів і презирство художника.

В повістях українського циклу не це на вістрі пера письменника, тут перед нами найчастіш виступає ще поет радості, веселий гуманіст, звеличник людини. Герої цих сонячних повістей ще не знівечені рабством, натури прості й добродушні, вони пашіють фізичним і духовним здоров’ям, а якщо декотрі з них і вступають у боротьбу, то здебільшого з нечистою силою, врешті-решт дотепно перемагаючи її на очах усміхненого читача.

Народне життя приваблювало письменника своєю істинністю, відсутністю фальші, моральною чистотою. Щедрі барви, лагідна полтавська природа, багатоголосся Диканьки та Миргорода вражали його поетичну уяву.

З юнацьких літ перед майбутнім автором «Тараса Бульби» виникав образ талановитого й волелюбного народу, чуття духовної спорідненості з яким, чуття невикоріниме, Гоголь проніс до кінця своїх днів.

Існує погляд, нібито уявлення Гоголя про Україну було поверховим, приблизним. З цим важко погодитись. Будучи великим російським письменником, Гоголь у найплідніші свої творчі роки зберігав духовний контакт з тим життєвим середовищем, яке оточувало його в дитинстві й ранньому юнацтві. Багато про що, наприклад, говорять нам гоголівські зошити українських пісень, вони засвідчують, зокрема, те, що письменник прекрасно знав живу мову народу (зберігся лист Гоголя до Богдана Залеського, написаний українською мовою 1837 року в Парижі), не раз він власною рукою переписував десятки народних пісень, очевидно, готуючи їх до друку ².

Ще в роки навчання в Ніжині, у гімназії вищих наук князя Безбородька, Гоголь виявляв прагнення глибше пізнати те, що потім навіє йому образи його перших повістей. Певна річ, якісь факти — часом важливі — випадали з уваги молодої людини, змушеної рано лишити батьківське гніздо, інколи він плутався у відтворенні якихось побутових дріб’язків, припускався неточностей в описі старосвітських звичаїв,— але ж яким блискучим знавцем народної психології, народного мислення і почуттів постає Гоголь, скажімо, в статті «О малороссийских песнях», що увійшла до збірки «Арабески» (1835). Зроблений Гоголем аналіз українських пісень і сьогодні вражає тонкістю спостережень, справді натхненною проникливістю, тією глибиною осягнення, яка, мабуть, дається лише любов’ю.

«Историк,— пише Гоголь,— не должен искать в них (у піснях.— О. Г.) показания дня и числа битвы или точного объяснения места, верной реляции; в этом отношении немногие песни помогут ему. Но когда он захочет узнать верный быт, стихии характера, все изгибы и оттенки чувств, волнений, страданий, веселий изображаемого народа, когда захочет выпытать дух минувшего века, общий характер всего целого и порознь каждого частного, тогда он будет удовлетворен вполне; история народа разоблачится перед ним в ясном величии».

Ясна велич — таке знаходить він визначення, прагнучи збагнути дух минувшини, вдивляючись у героїчні події народної історії, на арені якої колись дзвенів шаблею і його напівлегендарний предок Остап Гоголь…

А хіба не майбутні картини «Тараса Бульби» вже зоріють у тому дивовижно влучному синтезі-узагальненні пісенного циклу, який дає Гоголь у названій вище статті: «…везде в них дышит эта широкая воля казацкой жизни. Везде видна та сила, радость, могущество, с какою казак бросает тишину и беспечность жизни домовитой, чтобы вдаться во всю поэзию битв, опасностей и раз-гульного пиршества с товарищами. Ни чернобровая подруга, пылающая свежестью, с карими очами, с ослепительным блеском зубов, вся преданная любви, удерживающая за стремя коня его, ни престарелая мать, разливающаяся, как ручей, слезами, которой всем существованием завладело одно материнское чувство,— ничто не в силах удержать его. Упрямый, непреклонный, он спешит в степи, в вольницу товарищей».

Ось вони, витоки гоголівського епосу.

Тарас Бульба, по Гоголю, це один з тих характерів, що могли виникнути якраз на землях, спустошених монгольськими хижаками, «когда, лишившись дома и кровли, стал здесь отважен человек».

Відомо, що батько Гоголя Василь Гоголь-Яновський був також письменником — письменником українським, хоча й не таким удатним на літературному терені, як його геніальний син. І все ж комедії Гоголя-батька, що всотали традиції українського середньовічного, так званого «вертепного» театру, були досить помітні для свого часу, вони з успіхом ставились у театрі Трощинського, привертаючи увагу грунтовним знанням українського побуту і народних характерів. Літературний досвід Гоголя-батька не минув для сина безслідно, так само як і відомі йому інші явища тодішньої української культури. Дослідники вірно вказують, що епіграфи до «Сорочинського ярмарку» і деякі його деталі виявляють, скажімо, знайомство з творами Гулака-Артемовського й «Енеїди» Котляревського. Помічено, що запорожця в «Загубленій грамоті» Гоголь одягає в традиційний вертепний костюм і що смішний чорт, лиха баба, пройда-циган, селянин-простак і дяк з пишномудрими словесами — все це фігури українського лялькового театру. Природу комічного у раннього Гоголя не зрозуміти повністю без цих традиційних устояних образів.