Минувши присадкувату, круглу, як пантеон, споруду трамвайного депо, куди ще малим йому доводилось бігати зустрічати батька після зміни, Петро Дем’янович відчув на душі знайоме потепління, бо ж не сторонній, бо ж і для нього трудовий стаж починався звідси. Водієві звелів зупинитись біля газетного кіоска на стародавній площі, забрукованій не за його пам’яті, — скільки Петро Дем’янович себе пам’ятає, брук тут уже був. Звідси, з цього місця, вигляд на його споруду відкривався найбільш виграшний. Щоправда, над місцевістю панували все ті ж золотоверхі ансамблі на горі, що легко зависли в небі серед вранішніх хмаринок, поруч них різонула зір так звана «тумба», похмура бетонна споруда епохи захоплення кубізмом, а ледь праворуч від неї каньйоном потягнувся, звужуючись вгору, і самий Чорний яр, що тепер був там, біля своїх витоків, мовби заткнутий сірим щитом величезної дамби — запруди. То ж таки щит! Хай відтяв скибку неба для тих, хто внизу, але з часом його оцінять, бо позначиться він на всьому благоустрої, надто ж коли над висотною запрудою зазеленіє парк, твої майбутні сади Семіраміди. Об’єкт уже не спить, навіть звідси, знизу, видно зовсім мурашині постаті людей, що вештаються по дамбі; однак сама їхня присутність там приносить Петрові Дем’яновичу внутрішнє заспокоєння: якщо народ на місці, то, вважай, нічого загрозливого. Десь весняні води просочуються в тілі греблі, сльозиться трохи, але ж таке було й торік напровесні, і нічого, обійшлось…

Дихалось легко, березнево. До кіоска під’їхав коляскою інвалід з пошрамованим обличчям, він, мабуть, не впізнав товариша Гайдамаку чи й зовсім не знав його в обличчя, прийняв, можливо, за котрогось із ранніх туристів — вони деколи з’являються тут поодинці й натовпами, щоб із нижнього міста милуватись архітектурними ансамблями на горі, ловити на плівку їхню незрівнянну красу.

— Отож він і є, Чорний яр,— сказав інвалід, вважаючи, певне, що Петру Дем’яновичу потрібне пояснення.— Колись гади фашистські людей там розстрілювали…

— Я знаю,— кинув досадливо у відповідь Гайдамака. ьКому — кому, а йому не треба пояснювати: трагедію часів окупації, пов’язану з Чорним яром, він знав досконально, хоча сам під час тих подій ще був хлопчиськом.

— Які жахи там коїлись, а тепер…

— Що «тепер»? — суворо вихопилось у Гайдамаки.

— Показуха! — випалив інвалід. — Отаких розмірів грязевідстійник прилаштувати нам над головою. — Запаливши сигарету, він ще раз спідлоба глипнув у бік Чорного яру й дражливим тоном додав: — Там зараз мільйони тонн грунту набрякають весняними водами, чи це хто — небудь до уваги бере?

Взявши в кіоскера вранішню газету, Гайдамака сердито звелів водієві:

— На Яружну!

Авто рвонулося з місця.

Вуличка Яружна хоч і тупикова, хоч і не веде нікуди, крім яру, однак Гайдамаці вона наймиліша, бо це ж і є вона, вуличка його дитинства. Кривуляста, ще й досі не забрукована (ніяк руки не доходять), вона круто тягнеться в ущелину яру, поміж дерев’яними, почорнілими від часу будиночками, поміж затишними двориками робітничого передмістя, де здавна селились трамвайники, залізничники, рибалки та інший трудовий люд. Патріархальні ці будиночки з різьбленими ганками, з тиснявою ветхих сарайчиків та цегляних льохів серед вишневих дерев, з потемнілими голубниками, де не знати чи й були ще голуби, — все це ніби тільки й ждало в покорі, що ось прийдуть, оцінять, знесуть, переселивши господарів в інші місця, в оті зарічанські, вирослі на намивних пісках мікрорайони.

Крім Петра Дем’яновича, небагатьом було відомо, що до того воно якраз і йдеться, так само як не всім випало знати історію цієї Яружної, де в тихих будиночках за царату влаштовувались явки революціонерів, а в одному з підвалів існувала навіть підпільна друкарня, — ці перекази ще в дитинстві чув від старших малий Гайдамака, і вони щораз виповнювали його душу почуттям гордощів. Що не кажіть, а приємно усвідомлювати себе законною галузкою цієї розлеглої понад яром робітничої слобідки, яка тут всі бурі перебула, на всіх стужах не розгубила теплінь людського затишку. Власне, це єдине місце на світі, куди Петра Гайдамаку час від часу тягнуло. Надто ж манило його сюди, доки мати була жива, бо тільки тут після всіх перевантаг та стресів міг він почути слово справжнього співчуття, бо тільки тут було називано його, дорослого, іменням зменшеним, пестливим, дарувалось йому слово безмежної ласки, за яку ніколи не вимагалось відплати. Невже й матері гірко було бачити, як змінювався яр, невже і їй не до душі було, коли ота стіна впоперек яру стала рости, аж поки й небо затулила? Але хто міг, проектуючи, передбачити таку дрібницю, врахувати, що споруда позначиться навіть на освітленні низової слобідки, відбере в неї якийсь там жмуток призахідних променів? Ні, краще не думати про це…

Петро Дем’янович мав намір, доїхавши до батькового подвір’я, лишити внизу свою «Волгу», а далі йти стежкою, що поп’ялась по горбах, — це був узвичаєний його персональний маршрут, яким він не раз користався, добираючись по знайомих крутизнах до своєї споруди. Однак сьогодні склалось по — іншому. Навстріч йому згори, всіма рівчаками Яружної, гуркотіла вода. Всюди було слизько й багнисто, раз у раз колеса «Волги» буксували, а потім і зовсім довелось зупинитись, бо вузьку вуличку наглухо перегородила червона пожежна машина; далі за цією стирчала ще й друга, така ж яскраво — червона, величезна, і всюди тяглися шланги в узбічні двори, — один із шлангів крізь вишняки погадючився аж до батька в двір… «Пожежа?» — найперше подумалось Гайдамаці, одначе ніщо ніде не горіло.