Тільки ж як у нас все з боєм дається! Демагоги не перевелись, кожному рота не затулиш. Батьків товариш, майстер із трамвайного депо на прізвище Скакун, на кожному виконкомі порушує «проблему Чорного яру», так це він іменує. Щоправда, учасники засідань звикли вже до цього деповського Ціцерона. Варто лише Скакунові підняти руку для слова, одразу пожвавлення в залі. Декотрі заздалегідь втягують голови в плечі, інші ж, навпаки, смакують:
— Ну, цей дасть жару…
І треба визнати, що в нього іноді таки з перцем виходить! Вишукує якісь давновіджилі словечка, одного разу, звертаючись до Гайдамаки, навіть біблійне оте «возмєздіє» приплів, викликавши веселий шумок у залі. Якби воля Петра Дем’яновича, ставив би таких балакунів на місце. Інші хоч обережненько, з вихилясами, з натяками, а цей чеше навпростець, на ранги не зважає. Той у нього «забудьків наївся», інший надто «роздобутливий для себе», а та язиката за паперами та манікюрами «далі свого носа не бачить»… Уже й регламент вичерпано, а Скакун усе ще воду в ступі товктиме, і найв’їдливіше — про Чорний яр: чому не винесено було проект на обговорення самих городян, та й взагалі чи потрібна комусь та витівка, а позаяк уже сталося, то куди технагляд дивиться, бо йому, старому перестраховщикові, бачите, палі, що їх загнано в тіло греблі, здаються не зовсім якісними… Типовий критикан, а доводиться терпіти, вислуховувати, не перебиваючи, доки він свою словесну пульпу жене… Одне слово, Гайдамака з тих, кому життя не шкодує прикростей. Сто років жди, поки похвалять, хоча працюєш, як робот. Бо це місто. Самих підземних комунікацій та дренажних систем стільки, що будь — коли жди авралів. А якщо вже бути до кінця відвертим, то він навіть полюбляє ці аврали, неспокій служби, постійну напруженість нервів своїх і людських. Зрештою, такі стреси не дають цвіллю припасти. Епоха вимагає працювати в три сили, життя підганяє, диктує свій темп. Добре, що хоч дружина це розуміє. Після тієї новорічної аварії три доби вдома не ночував, а коли повернувся, забейканий до вух, вона аж зойкнула в захваті:
О, мій герой!.. Змарнів, схуд, а ніби аж помолодшав! Згадавши її тодішню розхвильованість, Петро Дем’янович мимовіль потамував усмішку, не хотілось, щоб її помітив водій.
Перед світлофором довелось перечікувати, доки проповзе трамвай. Вагони трамвая скреготіли по рейках повільно, і на дверях одного з них Гайдамака загледів свого найупертішого опонента, того самого Скакуна в шапці вухатій, з авоською в руці. Обличчя баб’яче, очі сльозяться, одначе Гайдамаку з відстані впізнав. Не втримавши й тут язика, докинув під скрегіт трамвая:
— До гатки своєї, Петре? Воду носити решетом?
Так і шпигонуло Петра Дем’яновича ранкове його вітаннячко, особливо дошкульним було оте нісенітне «воду решетом»… От публіка, ніби не для них розбиваєшся, ніби справді — для якихось абстрактних людей.
Наче й дрібниця, однак після цього мимохідь кинутого «воду решетом» Петро Дем’янович завважив раптом у собі ознаки неспокою, відчув залеглу в душі тривожність. Треба ж тобі такої заявочки на повен голос: «воду решетом»… Безглуздий допотопний вислів, по суті, нісенітниця, а от заспокоїтися не можеш… Власне, Гайдамака й до цього іноді почував, як черв’як сумніву ні — ні та й заворушиться глибоко десь, аж там, у надрах підсвідомості: а чи не змарновано зусиль? Чи була в цій споруді крайня потреба? Ніхто, навіть дружина, не здогадується, що бувають хвилини, коли він, прокинувшись уночі, потайки береться зважувати всі «за» і «проти»… То що ж, краще взагалі б не чіпати Чорного яру? Хай би й далі його перетворювали в смітничище, у звалище. Колись і собору ж на горі не було, але в якомусь там столітті з’явився, одразу змінивши весь краєвид. А зараз хіба зупинився плин часу? Хіба не ставить перед людиною свої вимоги прогрес? Рано чи пізно бульдозер однаково добрався б і до твого Чорного яру. Звичайно, ти виріс тут, дух околиці ще й зараз не зовсім вивіявся з душі. То, може, тим значнішою слід вважати перемогу над самим собою? Що зумів переступити через особисте, подолав сантименти, знайшов у собі сили приборкати голос власного яружного дитинства? Ну а, припустимо, ти на якомусь би етапі раптом і завагався, то хіба це змінило б хід подій? Споруда дедалі менше залежить від тебе, від твої волі, з певного часу вона, власне, існує мовби сама по собі. Адже стільки вже задіяно (слово ж яке!) людей і механізмів, стільки вгачено коштів… Нема назад вороття. І все ж — чому сумніви не покидають? Десь читав, як фантастичні чудиська — роботи, збунтувавшись, виходять з — під контролю людини,— не опинитись би й тобі в такій ситуації. Дивись, щоб власне творіння та не викинуло тебе з сідла…
Що й казати, нелегко доводиться, але кому тепер легко?
Життя постійно в’яже свої гордієві вузли, не встигаєш розрубувати. На чистому місці раптом виникає щось непередбачене, вносить свої корективи, та ще які! Ось і помпи потрібні потужніші б, а їх катма, і дренажна система виявилась не досить надійною, та ще й технагляд чіпляється, встигай лише давати пояснення. Петро Дем’янович раптом ловить себе на думці, що добре було б, якби на об’єкті цього разу взагалі обійшлися без нього,— вперше майнуло бажання уникнути зустрічі зі своїм «Асуаном». Але водій жене, і світлофори як на те скрізь без затримки дають зелене світло… А який ранок буде чудовий! І в таку свіжу березневу рань, коли лід на річці, здірчавівши, вже лунко й весело потріскує, а на островах майже по — весняному червоніють краснотали, маєш стрімголов мчатись туди, де ждуть тебе самі прикрощі, службові клопоти, де знов розплутуватимеш конфлікти, даватимеш комусь нагінки, знову і знов миритимеш своїх комунальників у їхніх безкінечних чварах із цегельними заводами. Ну й випала ж тобі, Петре, життєва стезя!