Про УКРЛІТ.ORG

Бригантина

C. 46

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (725 КБ) pdf (472 КБ)

Calibri

-A A A+

— Сила може народжуватись, сину, і від страждання, — так сказала одного разу мати Порфирові, і це йому міцно запам’яталось.

Переболівши ганьбу поразки, перестраждавши потай після невдалої втечі, Кульбака знов набирав духу для життя, для долання крутих життєвих бар’єрів.

У майстернях — ось де, виявляється, Порфир міг найбільше розкритися своїми талантами. До всього з цікавістю приглядавсь, на все накидався з жадібними розпитками, сто професій, здавалось, хотів би набути за день, щоб одразу все вміти — і по дереву, й по металу. Зовсім інакше почуваєшся, коли не з іграшковим, а зі справжнім інструментом маєш справу або коли підпустять тебе до мотора й ти сам уже можеш його ввімкнути. Це тобі не забавки, а справжнє: джик — і пішло! З’являється внутрішнє переможницьке почуття від цієї влади над технікою, над моторами та моторчиками, біля них мовби дорослішаєш одразу, схожим стаєш на тих, хто, вільно поклавши руку на стерно, швидше од вітру вилітає на ранніх зорях із Комишанки, щоб десь на лиманах, на просторій розлийводі зустрічати свої росяні блакитні світанки.

Порфирові на розлийводи ходу нема. Під час перерви можеш хіба що вибігти до надбрамної арки (арка — то єдине, що зосталось від колишнього монастиря) й крізь пруття брами виглянути в потойбічний піщаний, аж білий від сонця світ… Ще можеш галаснути тут щодуху, випробувати свій голос, бо під аркою чудова акустика, хоч концерти влаштовуй… Увечері по той бік муру солов’ї витьохкують, повно їх там у вербах, в їхніх зелених тучах, що віттям аж на мур налягають. На вечірніх лінійках, коли хлопці виходять з рапортами, солов’ї, ніби навмисне, перебивають їх своїми шаленими витьохками, і коли котрий зіб’ється з рапорту, то причиною вважається солов’їне втручання.

Весна тут недовго триває. Відцвів воронець, облетіли на вітрах маки польові (рано вони зацвітають і швидко гаснуть), і вже літо смагляве виглядає з-за кучугур. Одного дня з радгоспу надійшло термінове замовлення на ящики для черешень. У майстернях тепер цим живуть, усі на черешню працюють. Операція в Порфира нескладна: підхопивши ящик, що пропливає перед тобою, маєш загнати в нього цвях і відправити далі сусідові. Декому робота ця здається нудною, одноманітною, а Порфир і в ній знаходить для себе смак, бо тут він уже ніби серед черешень, в садах, інструктор по праці спозирає збоку на хлопця з явним задоволенням, приємно йому дивитись, як спритно, просто-таки артистично орудує молотком лобатий комишанець, як він, підхопивши цвях, легким і несхибним ударом, аж з прицмаком, заганяє його в дерево.

І доки на педагогічних радах у дискусіях ламають списи над тим, який шлях доцільніший: через працю — до знань чи через знання — до праці? — Кульбака з молотком в зіркій зосередженості стоїть на потоці, і пильнує пролітаючу мить, і дає по півтори, а то й по дві норми щодня.

— Вислужуєшся? — глузливо кине іноді Бугор, проходячи поза спиною. — Медаль вирішив заробити?

Кульбаку зараз мало доймає це глузування, йому не до розмов, він весь у ритмах праці, молотком стук та стук! А уява його тим часом уже наповнює ці ящики «мелітопольською ранньою» та соковитою «жабуле», що її — свіжою, ще в ранковій росі! — буде в цих ось ящиках перевантажено в літаки з адресами кудись аж за Полярне коло. Заодно виписує щедра уява безкоштовні плацкарти і самому Порфирові, і вже опиняється хлопець серед арктичних льодів, у товаристві суворих полярників чи з рибалками на сейнерах, а звідти залюбки перекинеться в сині тропічні води, на учбовім паруснику йде хлопець під напнутими вітрилами, перетинає екватор, і виринають перед ним острови з пальмами та отим дивовижним хлібним деревом, що чубуків з нього він і в Комишанку на станцію привезе, закладе шкілку, — має ж таки вирости хлібне дерево й тут, у цих їхніх спекотних кучугурах!..

Іноді трудовий артистизм Кульбаки раптом відчував потребу що-небудь встругнути в лише йому властивому дусі, і тоді Порфир звертається до Гени, свого підсусідка на потоці:

— Хочеш, покажу фокус?

— Який ще тут фокус?

— Із зав’язаними очима гвіздки забиватиму.

— Пальці пооббиваєш.

— Зав’язуйте очі.

Зацікавлене товариство, кинувши діло, міцно зав’язує умільцеві очі ганчіркою, і він, розпалений своїм незвичайним бажанням, на диво всіх, справді починав заганяти цвях за цвяхом в дерев’яні планки ящика, влучав наосліп кожного по голівці, а по пальцях себе — один тільки раз.

Отакий майстер. З присутніх тільки Гена догадується, на чиє мистецтво Порфир рівняється в цей час, на кого він хоче бути схожий ось такий — бог праці з зав’язаними очима! Дідусь Порфирів ще коли працював виноградарем у радгоспі, зайшов у сутичку з якоюсь комісією при сортуванні лози. Приїжджі йому: «Ви ж глядіть, не переплутайте, на кожен сорт чіпляйте бирку!», а Кульбака-старший їм: «Навіщо бирка? Я вам із зав’язаними очима скажу, де який сорт»: Для жарту вирішено було зробити експеримент, і виноградар справді з зав’язаними очима, самим тільки доторком пальців визначив їм сорок сортів і жодного разу не помилився! Це родинне мистецтво й мамі передалось, вона теж це вміє, показує, як фокус, дівчатам, коли буває у доброму настрої… Для незнайки виноград увесь однаковий, а вмілець по самій корі пальцями чує, який сорт, бо кора у кожного сорту своя: то нитчаста, то гладенька, то ребриста, то на ній луска, мов на рибі… І що порівняно з отим виноградарським хистом цвях у дошку загнати сліпма? Та ще коли їх безліч у день заганяєш в одне й те саме місце.

 
 
вгору