Змучене й розранене створіння защухло біля вікна. Видно, після всього почуває себе просто знищеним. І будь ти педагог із педагогів, то й тоді навряд чи зможеш йому зараз допомогти, принаймні так, як це зробила б мати. Ще в дитинстві знала Марися одну стару, до якої носили лікувати малих. Майже сліпа, руки вузлами покручені, казала, що лікує тільки тим, що муки й болі дітей здатна перебирати на себе. І щоразу, як вилікує котрусь дитину, врятує чиєсь юне життя, — сама злягає хвора, мучиться ночами… Якби ж то й тобі було дано набути таку силу найгуманнішого чаклунства — перебирати на себе чийсь біль…
Марисі знов виринає перед очима образ жінки, що зосталась на пристані з своїм розпачем і надією матері-одиначки, що з такою силою пристрасті залюблена в безшлюбне своє дитя, в оцього свого лобатого мучителя. А чим віддячить він їй? Чи вистачить у нього серця для неї, чи полишить матері на старість лише свою байдужість та холод самотності?
Впіймана, зловлена людина сидить… Наїжилось, накостричилось, лише іноді спідлоба позиркує у вікно, на річку, на дуби, що з давніх-давен де-не-де вздовж шляху позалишались. Оті самі, біля яких чатували бекети, зіркі пильнувачі, що простим оком бачили далі, ніж у біноклі, і вміли слухати тишу нічну, і по тому, в якім напрямі біжить степова звірина, вгадували заобрійний рух орди… Вони, впередзорці, як тільки було помітять небезпеку, запалюють смолу в бочках, прив’язаних угорі на дубах, подають сигнали від бекету до бекету, аж на Хортицю. Не ловили гав, зірко стояли на чатах, а він, бач, автобуса не зачув, отак по-дурному попався…
Хлопець мимоволі зітхнув.
А схили кучугур, між якими важко пробирається їхній автобусик, усе горять і горять диким червоним квіттям. Очі вбирає краса. І хіба ж не диво: з сірого піску, з силікату таким цвітом вибуяло! Яка гармонія форм, соковитість барв… На одному схилі суцільним живим вогнищем спалахнуло, аж усі припали до вікон.
— Що то? — вигукнула Марися Павлівна. — Мак? Ні, то не мак…
І, здається, ждала, що Порфир скаже. Він навіть завагався: казати чи ні?
Потім таки буркнув глухуватим, стуженим, потонулим у смутку голосом:
— Воронець цвіте…
XVI
— Візьми стілець, сідай, — сказав Валерій Іванович, коли Кульбака зайшов до кабінету.
Хлопець не рухнувся. Стояв мов чужий перед чужим. Ніби вперше переступив поріг цього закладу й зупинився в пониклій неприязні.
— Сідай, сідай, буде розмова.
Кульбака в нерішучості пристояв, потім знехотя сів на край стільця, руки під стіл, відкрита голова з свіжою ґулею втягнута в кістляві плечі. Було щось жалюгідне й беззахисне в його маленькій зіщуленій постаті.
З коридора хтось зазирнув, згораючи від цікавості, наче привезли сюди якогось знаменитого розбійника. Валерій Іванович змушений був взяти двері на ключ.
— Ось так буде краще, — сказав, повертаючись на місце. — А то твоя особа зараз викликає аж надто велике зацікавлення.
Залишились віч-на-віч. Антиподи. Ти старший, наділений правами вихователя, наставника, певний своєї правоти. Навпроти тебе маленька вперта людина, затерпла в своїй насторозі, з голодом втраченого раю в очах. Мав і втратив. Вмієм цінувати, лише коли втрачаємо, — так уже, мабуть, влаштована психіка людська… Ти, директор, почуваєш зараз свою правоту, але ж і він, цей комишанський волелюб, певен, що правда на його боці і що його сьогодні тяжко покривджено. Всім очужілим виглядом, гіркою нахмуреністю хлопець дає відчути, що твої напучення та нотації зараз його не проймуть, що між вами стіна. Неподоланний мур образи й завданого йому приниження. Шлях від серця до серця — найдовший шлях, і ти зараз при самім його початку. Перед цією злощасною втечею відчував, що якісь ниточки взаємних контактів між вами — між педагогом і вихованцем — уже снувалися, ниточки тонюсінькі, як павутинка, а зараз і їх нема. Розлетілись, порвались десь у тій бурі ловитви…
Запитань: «Куди тікав? З якою метою?» —ніби й не почув.
— А далі як житимеш? Знов тікатимеш? По-твоєму, в нас нема інших клопотів, як тільки за тобою ганятись?
Мовчить, закутий у свою відчуженість.
— Вважаєш, певне, що лише тобі свобода й дорога, а ми всі проти неї? Запевняю, нам вона не менш дорога, ніж тобі. Дорожчого за неї, може, нічого й на світі нема… Тільки я, скажімо, ніяк не можу втямити, що ж то за свобода, коли вона обертається маминими сльозами, мучить і старить її дочасно. Дехто розуміє свободу як необмежену можливість задовольняти будь-які свої примхи, забаганки, врубі й примітивні бажання. Нап’юсь, поб’юсь, покажу всім, який я герой… Ну, а далі що? Розваги, байдикування, насолоди — хіба це було б не пусто-цвітне життя? Личило б воно синові матері-трударки? Звичайно, можна жити абияк, догоджати лише слабкостям своїм, темним інстинктам, що часом гірші за звірині й можуть хоч кого отваринити, — тільки подумай, яка це свобода? Скоріш це неволя, бо людина якраз тут і. потрапляє в ярмо свого егоїзму, в рабство власної розбещеності та різних примх… Себелюбцем, рабом своїх забаганок, черстводухом жорстоким — хотів би ти стати таким?