Про УКРЛІТ.ORG

Блакитні вежі Яновського

C. 5

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (48 КБ) pdf (79 КБ)

Calibri

-A A A+

Поряд з життєвою новизною звичаї народні, пісні, історія — все було дороге Яновському, синівським поглядом вдивлявся він у минуле і майбутнє рідної землі, істинний захват відчував перед художніми надбаннями, що віками створювались народним генієм. А це віддячується, бо для того, щоб так почути музику народного слова, щоб з таким епічним розмахом змалювати могутні народні характери, образи героїв комуністичної доби, щоб таку творити натхненну сагу українських степів, треба було найперше бути небайдужим, треба було вміти любити!

Яновський вражає читача красою стилю, він писав ощадне, свято, густо. Художній густопис Яновського — це наслідок творчої самодисципліни, це школа праці на рідкість суворої, майже аскетичної, це приклад високої вимогливості майстра до себе.

Іноді Яновського зображували художником рафінованим, далеким від життя, кабінетним алхіміком слова, але це не так. У кабінеті письменника на видному місці стояв кимось подарований улюблений його фрегат під вітрилами, він, очевидно, нагадував письменникові роки юності поруч чорноморських берегів, де Яновський разом з Олександром Довженком стояв біля самих витоків зародження українського кіно. Вітер мандрів завжди приваблював Яновського, крилато вривався в його поезію і прозу, однак хвороби змалку жорстоко переслідували письменника, не раз вкладали його на операційний стіл, і свої страждання він переносив з тією ж самою рідкісною мужністю, як і оспівані ним герої.

Народне життя — це було те джерело, яке для Яновського ніколи не пересихало, до якого він щоразу припадав спрагло, благоговійно, душа його прагнула бути там, де вирувало життя. Зовсім недавно виявлено вже, власне, забутий факт: коли в 1931 році театр «Березіль» вирішив підготувати виставу на честь колективу харківського Тракторобуду (спектакль називався «Народження гіганта»), то тексти для нього написали Юрій Яновський і Мирослав Ірчан, і були це, здається, чи не перші спроби в українській літературі написати про сучасний робітничий клас.

Яновський був надзвичайно чутливий до звершень народних, близько приймав усе, чим жила країна. В роки війни, незважаючи на тяжку недугу, письменник не раз виривався з кореспондентським квитком на фронт, в діючу армію, де в окопах намагався осягнути солдатську душу, проймаючись глибинним почуттям радянського патріота. З палким темпераментом публіциста висловив Яновський це почуття у творах передвоєнних, коли з Ярославом Галаном представляв українську пресу на Нюрнберзькому процесі, де народи чинили правосуддя над фашистськими злочинцями. «Листи з Нюрнберга», що вийшли тоді з-під пера Яновського, дихають гнівом, пристрасним звинуваченням фашизму, вони зігріті любов’ю до своєї Радянської Батьківщини і гордістю за неї.

Ніколи справленій художник не задовольниться уже досягнутим, дух творчості не дозволить йому жити застійне, переспівуючи самого себе, і Яновський, будучи саме таким художником, полюбляв відповідати кореспондентам серйозним жартом:

— Найкраща книга — та, котра ще не написана…

Все життя Яновський був у пошуках, у розвитку, романтично піднесений світ юнацьких образів поступово змінювався письмом реалістично суворим, поглибленням психологізму, зростаючою увагою до подробиць життя, як це видно в романі «Мир», що розповідає про період відбудови, про важкі повоєнні будні нашого народу, — і хай не завжди художній експеримент письменника завершився повною удачею, проте й прикрі прорахунки не могли пригасити в ньому невтолимої спраги нових відкриттів.

Ну, а яким же він був у житті? Високим, сивим, стриманим… Паустовський якось сказав про нього:

«Найблагородніший з благородних, найвідданіший син народу», — і це сказано точно.

Якщо ви, розмовляючи з тими, хто протягом багатьох років знав Яновського, спитаєте про характерні риси, притаманні йому, вам одностайно відкажуть: чесність, порядність, внутрішня мужність, моральна чистота, інтелігентність — ось що було провідним у характері його особистості.

Людина високої культури, майстер, що полюбляв ювелірну працю над словом, він мріяв зовсім не про те, щоб зачинитися в башті зі слонової кістки, в ньому постійно жила пристрасть громадянина, енергія відкривача, його постійно приваблювало до себе бурхливе море народного життя. Пам’ятається світлий весняний ранок, Яновський іде Києвом, уважно вглядається в людські обличчя (здається, він працював тоді над «Київськими оповіданнями»). Як багато промовляли до нього обличчя людей, які нещодавно перенесли найтяжчу трагедію війни, як багато промовляла до митця кожна вуличка, архітектурний фрагмент, кожний камінь рідного міста, про яке він міг розказувати годинами… Яновський пояснював, звертав вашу увагу на те чи інше, і все навколо оживало, історія і сучасність гармонійно зливалися в душі художника. Погляд то задумливий, то дещо іронічний, теплий, проникливий — таким і понині живе Яновський серед нас.

Художній досвід Яновського багато значить для нашої літератури. Він створив свій оригінальний тип роману, свою стилістику фрази, слово його опукле, стереоскопічне, він володів тими скарбами, які прийнято називати таємницями майстерності. Художник високої обдарованості, Юрій Яновський належить до тих майстрів, чия праця користується повагою не лише в українській, а і в усій нашій багатонаціональній радянській літературі.

Під час війни на полі бою, десь у Східній Пруссії, у вбитого солдата Радянської Армії, робітника з міста Миколаєва Андрія Ткача, була знайдена книга, тричі прострілена ворожими кулями. Це були «Вершники» Юрія Яновського. Таким дорогим є слово Яновського нашому народові. Так близько приймає він творчість письменника до свого серця.

 

1975

 
 
вгору