І в самій особистості автора «Вершників», як нам уявлялось, неодмінно повинно бути щось глибоко поетичне, лицарське, мужнє, адже без цього неможливо було б створити книгу, що сприймається як гімн мужності людській, незламній доблесті духа.
Були потім фронти, але й там, серед жахіття війни, серед чорних її ураганів блакитні вежі Яновського не переставали для багатьох із нас існувати. Недарма ж десь під Кенігсбергом на грудях у полеглого бійця знайдено було прострілений примірничок «Вершників», в останній любові прикипілий до солдатського серця.
Особисто з Яновським я познайомився далеко пізніше, аніж з його «Вершниками». Лише в перший повоєнний рік, коли були написані «Альпи» і треба було вирішити, куди посилати, на думку спало: є ж у Києві журнал, що його редагує Яновський… Надійшли потім до Дніпропетровська рядки, написані його рукою: вперше тоді довелось побачити почерк Яновського, рівний, красивий, просто сказати б, елегантний…
Нарешті — через довгі літа — судилась нам таки до ля зустрітися з ним самим, — уже сивим та стишеним, скромно усміхненим нашим Юрієм Івановичем! Важко було б розчаруватись, одначе не сталось цього. Автор улюблених «Вершників», був він саме такий; яким і вимріяла його колись студентська уява. Інтелігентний, вихований, з тонким смаком, з гарними манерами… Людина чулої, вразливої душі, людина красива, делікатна! Та почувалось, що при всій делікатності і зовнішній мовби поступливості є в цій людині той метал, що наскрізь дзвенить у «Вершниках»: метал гідності й гордості народної, внутрішній запас некрикливої мужності, благородства. Почувалось, що таку натуру не зламає ніщо, і не затягне цю людину міщанське болото, і не стане вона заживати ласки ціною самоприниження, і що є в неї принципи, для неї святі…
Змордований хворобами (та й не тільки хворобами), Яновський, проте, старався ніколи не виказувати перед іншими свого болю, своїх внутрішніх страждань. Навпаки, завжди стриманий, врівноважений, він ще й котрогось із своїх колег міг підбадьорити, якщо помічав у нього смуток в очах.
— Більше юмора, — всміхаючись, казав з наголосом на «pa». — Тримайся, друже…
«Більше юмора» — це була, здається, улюблена його примовка.
Всміхався ось так, — коли весело, коли гіркувато, — і далі, коректний, зичливий, з спокійною гідністю йшов у житті. Та ще мав щастя бачити поруч себе вірного друга, оту славну Тамару Юріївну, зворушливу в безмежній відданості до свого Юрія Івановича.
Якось зустрічаємося з ним на вулиці, — провесінь, ранок, все місто в ласкавому сонці…
— Якщо не квапитесь, ходімте подивимось Київ. Здається, в ті дні він саме працював над своїми «Київськими оповіданнями». І ось ми без поспіху, довго йдемо, то спускаємось вниз до Хрещатика, то знов — іншими вулицями — підіймаємось, і день над нами такий світлий, прозорим сонцем налитий, і все довкола мовби незвичайне, іскриться вгорі краса Києва одвічна, чудом врятована, а при землі подекуди ще руїни волають — сліди війни, і це такий стан, коли почуття тебе переповнюють, а слів, щоб їх виповісти, нема… Ніби й розмови якоїсь особливої тоді між нами не було, а чомусь назавжди запам’ятався той день, та небалакуча прогулянка, місто в мерехтючому сонці, і Яновського весняна тінь на київському камінні…
І ще одне враження, вже з недавніх літ. Компаніївський степ, ним оспіваний, і людей сила, народне барвисте свято — степовики разом з численними гостями вшановують свого славетного земляка. 70 років виповнилось би зараз йому. Ювілей — без ювіляра. Одначе вшановують, як живого. Збурунився весь цей край — край майстрів-хліборобів, людей щирих, привітних, трударів невсипущих, тих, що в полі — від зорі й до зорі… І свято в них — з розмахом, широке, щедре, на весь розгін степевої душі. Не пошкодували праці, щоб увічнити пам’ять земляка: красується на узвишші нова школа-десятирічка, що віднині носитиме ім’я автора «Вершників», в центрі села споруджено Меморіальний музей Яновського, тут. же поруч відкривають пам’ятник письменникові.
А неподалік у видолинку, на місці хати, в якій колись народився майбутній майстер красного письменства, там, де виколисали його незрадливі материні руки, народна фантазія спорудила — для надійності та довговічності — пам’ятний знак і зовсім оригінальний: брилу граніту кільканадцяти тонн невідомо як, невідомо звідки степовий люд притягнув аж сюди, переправив, здається, з берегів Ятрані чи іншої неблизької річки. І та ж рука народу, що колись кувала залізну троянду революції, зараз накарбовує на граніті ім’я її співця, пише його на монолітній, циклопічних розмірів брилі, що ніби й виросла серед цього степу, щоб уже тут бути віки.
Мітинг відбувавсь саме біля брили, саме хтось проголошував урочисті слова, коли зовсім несподівано, знизу десь, мов з-під землі, вихопився табун юних вершників і з тупотом, з курявою помчався по пригорку на скаженій швидкості пролітаючи перед святковим натовпом. Ніхто не міг втямити, звідки взялися ці вершники-школярчата: чи з-під землі, чи з отого ставка разом з кіньми випірнули, чи десь отам за віттям верб чигали моменту… Одну лише мить тривав їхній блискавичний, прямо-таки ракетний політ: припавши до грив, без сідел, без стремен, зухвальчуки степові зблиском усмішок, тупотом, летом мовби вітали його, свого земляка. Сама радість життя, сама юнь народна, пролітаючи, салютувала авторові невмирущої книги.