— Пішов дід Ягнич і вітер з собою забрав…

Капітан обходить судно. Почувається в людині внутрішня заклопотаність. В око впадає безліч разів читаний напис: «Сигнал тривоги подається електроревуном «Тривога»… Один безперервний сигнал на тридцять секунд. Ніщо, однак, не віщує тривоги.

І все ж на душі неспокійно. Чого б це?

Курсантська аудиторія. Стенд морської практики. Зразки вузлів: подвійний гачний… рибацький огон… стопорний вузол…

Найтрудніше зрощувати сталеві кінці, саме тоді руки в крові… І Ягнич-майстер стоїть над тобою.

Штурманська рубка. Розстелена карта.

Циркуль.

Транспортир.

Гумка…

Схилилось одразу двоє чи троє курсантів: прокладку ведуть.

Тут же два локатори. Парус і локатор — вони на «Оріоні» поруч! Капітан вбачає в цьому якийсь символ, його це наповнює гордістю.

Третю добу нема вітру. «Пішов і вітер з собою забрав…» Чому саме такий жарт? Вони першокурсники, Ягнича не бачили в вічі. Це ти з ним ходив у той свій перший найдальший рейс. Заходили майже в тропіки (зона північно-східного пасату), щоб використати попутній, а північніше вже був би зустрічний. У зворотному рейсі якраз цим скориставсь «Оріон».

То був красивий, насичений рейс!

Уперше так ішли. Курсанти були відбірні, одразу від трьох училищ. Рейс видався важкий, у кількох місцях штормовий, але на диво щасливий: жодної травми, хвороби, небажаної пригоди.

Жартували:

Це тому, що Ягнич чаклує тут. Це завдяки йому.

Яким він був?

Знов випадково чує біля радіорубки розмову тих, що майстра ніколи в вічі не бачили. Вони зараз творять Ягнича, ними не знаного, іншого, свого.

Був, був! Усе життя під оцими вітрилами. Ні сім’ї, нікого, нічого. Тут вічно жив, в’язав вузли, стеріг оту ринду. З курсантами тримався суворо.

Підведе, пальцем вказує:

— Яка снасть?

Мовчиш.

Кінцем (шмат каната) так і всмажить по спині. А тобі й не боляче, бо справедливо. А коли знаєш, коли зумієш правильно відповісти — руку потисне.

Що вони вигадують? Ніколи на «Оріоні» такого не було, ніколи Ягнич не вдавався до таких методів науки!

Ніхто не знав, скільки тому Ягничеві літ. Поцікавляться, бувало, курсанти:

— Товаришу майстре, скільки вам літ?

— Сорок.

І то — без тіні жарту. Наступного року інші прийдуть на «Оріон», ці також спитають:

— Скільки вам літ?

 І та ж сама відповідь:

— Сорок.

Застиг, увічнився на своїх сорока. Чимось вони йому далися, що ні більш, ані менш — усе сорок. Чи, можливо, в цій цифрі, як і в цифрі «ІЗ», був для Ягнича якийсь потаємний смисл? І, що дивно, вигляд він завжди мав людини сорока літ. Ягнич не старів! Натура рідкісної міцності, просто залізна натура. І душею… розкішна душа! Пісні співав, знав їх безліч, особливо пісень давніх, старих мореходів (ніколи не чув капітан, що Ягнич співав. Може, хіба що деколи стиха мугиках на палубі?)

Потім «Оріон» потрапив у зону дії найстрашнішого в цих широтах урагану, в його крило. Була ніч, розвированість, чорний хаос стихій. Палубою черпав воду «Оріон». Шквал налітав за шквалом. Крен досягав сорока й більше. Думали — все. Але і в цих умовах посилали курсантів на щогли! І знову — дивна річ! — не зірвало, не скинуло в океан нікого.

Казали; це тому, що Ягнич (він був тяжко цієї ночі травмований) живе, що серце його на «Оріоні» б’ється. Прив’язаний канатами, завузлований ними міцно-преміцно, лежав під хірургічним ножем у лазареті, в глибині судна. Операцію неможливо було робити, кренами перевалювало хворого сюди й туди, але іншої ради не було — майстер сам наказав: ріж! Було йому вийнято серце з грудей, воно билось і билось. Ниткою сировою, парусницькою тригранною голкою було зашито судини. Ягнич жив!

Суцільна фантастика.

У напруженій навчальній програмі, що її належить досконало опанувати курсантам морехідки, значиться тема й така: «Живучість корабля». «Оріон» збагатив їх ще одним уроком: фактом живучості людини. Досі вважається, що стожильна Ягничева живучість, його немрущий дух, могутнє силове поле його натури визначили тієї ночі долю всього екіпажу, долю «Оріона». Вважається, що саме це, передавшись від нього всій команді, допомогло їм вистояти під усіма шквалами, вийти із зони урагану щасливо.

«Що вони вигадують?» — Капітан був здивований, не міг такої міфотворчості пояснити. Навіщо нафантазовують? Нічого подібного на «Оріоні» не було: все було інакше. Звідки ж уся ця химерія, ця повінь домислів, нестримних курсантських фантазій? Яка душевна погреба спонукає їх, замість исиби цілком реальної, законно списаної, нагородженої, творити для себе ще якусь іншу людину, людину-амулет? Ліпити й ліпити десь по закутках, по рубках та в затінку вітрил майже міфічний образ того, хто «пішов і вітер із собою забрав»? Скільки різних перейшло через «Оріон», скільки напівзабуте чи й зовсім забуто, чому ж цей звичайний, буденний, хоч і справді-таки славний Ягнич не полишає уваги новачків? Чому серед цього штилю, серед безмежжя сліпучості він зараз у них на устах, знов і знов виникає, міражний, у їхніх душах?