Тернові, та сині, та карі оченята, розблискотівшись, зацікавлено розглядають трудове знаряддя оріонця.
І вже нема, заховав.
— А що там іще в сундучку, на дні?
— Тобі й те кортить? — усміхається морський вовк.
— Кортить…
— Хай покортить. Не спіши, хлопче. Треба мати терпіння в житті. Все знатимеш, скоро постарієш… А старість — не радість, чув?
І на цьому скарбівня закривається, застібається на замочок. Навмисне, мабуть, усього одразу не показує, щоб іще й завтра прибігли… Бо тільки прибіжать — йому одразу веселішає світ.
— Дядьку-моряк, а ви бачили акулу? А літаючих рибок?
— Бачив, усього бачив…
Прихмарюється оріонець. Бо й сам він, діти, зараз, як та літаюча риба, що летить, блищить у повітрі та й лясь! — комусь під ноги на палубу. Там падають на палубу, а він ось на цей суходіл…
— А які вони, літаючі рибки? Скільки метрів вона може пролетіти?
— При попутному вітрі, буває, й метрів чотириста пролетить… Як наші горобці — низько, табунцем — тільки вжк! і пішли над водою… А вночі вони на світло злітаються. Рибалки тамтешні виходять на нічний промисел з вогнями в човнах, і тоді рибки самі на тебе летять — лови їх сачком або просто руками…
Хіба ж не цікаво? Але є ще цікавіше:
— Покажіть нам вузли в’язати.
Це він з охотою. В руках куцопалих, загрублих з’являється мотузок, плетений із капрону, — починається дійство. І які ці руки, ці пальці дублені й товсті стають одразу верткі, вправні та вміючі, ніякої вже й загрублості в них, усе так доладно, хитро, немов у фокусника, виходить!
— Ось так робиться, діти, вузол «подвійний, гачний»… Стежать, ніхто й не дихне.
— А так, будь ласка, «рибальський штик»… І знову маніпуляція, круть-верть, готово.
— А це ось буде «калмицький вузол»… Теж хитрющо-мудрющо.
— А це — «удавка»…
«А це» та «а це», і так він міг би — на п’ятдесят різних способів!..
— Бо що таке парусне судно, діти? Це вітер і майстерність.
Хай, може, й не все малюкам зрозуміло, але ж так цікаво чути з його уст про те, як можна «вітер зловити», «вітер загубити»…
А по тому знову буде урок вузлування.
— Ось вам, хлоп’ята, ще такий спосіб… І такий… У дитячих очах іскринки захоплення: так уміти багато! А коли випадає, що й Інка при цьому стоїть, в її темно-карих теж захват: майстер-вузлов’яз, людина рідкісного умільства, він і сам перед нею неначе той вузол, що його надійно, мудрющо зв’язало саме життя.
Своїм прямим обов’язком медички Інна вважала підлікувати оріонця, оберегти його сили, будь-що заповзялася оздоровити майстра. З делікатною настійливістю намагалася з’ясувати, які в нього «симптоми», що його турбує, — вузлов’яз відмахнувся: ніщо в нього не болить, ніщо не турбує.
— Але ж ви погано спите?
— Коли як.
Призначила йому для поліпшення сну екстракт ва леріани (extracti valenanae) у таблетках, жовті пігулки за сім копійок у пляшечці, заткнуті ватою. Днів за кілька поцікавилась наслідками. Ягнич сказав, що допомогло. І хоч на цю пляшечку вона незабаром натрапила в кутку за тахтою, пігулки так і були всі під ватою неторкані, одначе Андрон Гурійович після цього справді став краще спати.
— Якби ти йому ще золотий корінь десь добула, — порадила мати. — Може, через аптеку вдалось би? Колись олешківська знахарка все той корінь з рундука на базарі продавала…
— Увага людська — оце для нього золотий корінь, — відповіла авторитетно медичка. — Інших ліків від самотності нема.
Про роботу прибулець, здається, й думку облишив. Спершу серйозно зацікавився рибартіллю, ходив, розвідував, але повернувсь настовбурчений:
— Не для мене. Серед білого дня швендяють уже посоловілі, через порожні пляшки перечіпаються.
Не підходить йому така «рибтюлька». Може, щось інше трапиться.
— З хати не виганяємо, куди тобі спішити? — сказала сестра. — Комбайнери мої поїхали, то хоч ти оце будеш за господаря двору… Відпочинь, сил наберись. А з тією «рибтюлькою» не зв’язуйся, бо де риба — там і шахрайство: на них, кажуть, уже й прокурор поглядає…
Дитсадок усе більше приваблює оріонця. Прийде, сяде під навісом і все розкладає біля себе довгі, рівні, ще й водичкою зволожені стебла соломи. Дітлашня, оточивши свого «адмірала», стежить за його приготуваннями. Ось вузлуваті пальці беруть золотаве стебло, обережно згинають, роблять колінце, щось вимудровують.
Цікавість розпалює малечу:
— Що ж це буде? Бриль?
Не спішить відповідати майстер. Ось коли воно вийде — побачите.
А з-під пальців поступово виникає… кораблик! Ну, хай не зовсім ще корабель, але щось на нього схоже. З’явиться згодом корпус, настеляється палуба. А з цієї ось соломинки буде, діти, перше коліно щогли… Бізань, так вона зветься…
Скаже й, відклавши роботу, спочине, задивиться в той бік, де синьо, де море. Дивиться зовсім байдуже, мовби нічого й не думає, а якби думка могла озиватися, то озвалась би до вас так: отам, діти, де синьо, колись тонули двійко дітей, таких, як ви, чи й ще менших. Нічого в житті ще не встигли побачити — весь світ затулили їм чорні бомби, що ви їх, на щастя, не бачили, не чули, як вони з гидким завиванням летять з неба просто на палубу… Оченята розчахнуті жахом, уста спотворені криком — з тим криком і відходили тодішні малята в темні глибини, куди і промінь сонця не засяга… Чи, може, хапались за мамині руки, волали про допомогу? Може, божеволіли на уламках серед безміру води?.. Які в них личка були — зараз навіть не може пригадати — вони наче розмиті морською водою… Отам, де синьо, діти, хотів би зараз бути цей ваш «адмірал»… Отам йому не страшно було б і вмерти.