Iшов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустрiч йому Вовк.

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

— У Київ на ярмарок.

— Вiзьми й мене з собою.

— Ходи, кумочку.

Iшли, iшли, аж назустрiч їм Лис.

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

— У Київ на ярмарок.

— Вiзьми й мене з собою.

— Ходи, кумочку.

Iшли вони, йшли, аж назустрiч їм Заєць.

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

— У Київ на ярмарок.

— Вiзьми й мене з собою.

— Ходи, небоже.

Ось вони всi йдуть. Iшли, йшли, аж пiд нiч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив — не перескочив, а за ним i всi iншi поскакали i всi разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголоднiли вони, а вилiзти нема куди, їсти нема чого. От Лис i надумав.

— Нумо, — говорить, — пiснi спiвати. Хто найтонше голосом потягне, того ми й з’їмо.

От вони й затягли. Вовк, звiсно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис iще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсiм тоненько запищав: i-i-i! Кинулися всi на бiдолашного Зайчика, розiрвали його та й з’їли. Та що там їм iз того Зайця за ситiсть? Ще не розвиднiлось гаразд, а вже всi вони такi голоднi, що ледве дихають. Знов Лис загадує:

— Нумо пiснi спiвати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з’їмо.

Почали спiвати. Хотiв Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли.

Лишилися ще два: Кабан i Лис. Подiлилися вони Вовковим м’ясом. Кабан швидко з’їв свою часть, а Лис трошки з’їв, а решту сховав пiд себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового м’яса та й їсть.

— Що се ти, кумочку, їси?— питає його Кабан.

— Ой, кумочку, — зiтхає Лис. — Що маю робити! Свою власну кров п’ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собi груди, висисай помалу кров, то побачиш, що й тобi легше стане.

Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собi груди, та поки дiйшов до того, щоб напитися своєї кровi, то й увесь кров’ю пiдплив та й став зовсiм небiжчик. От Лис тодi й кинувся на його м’ясо i ще кiлька день мав що їсти. Та далi не стало й Кабанового м’яса. Сидить Лис у ямi, i знов йому голод допiкає. А над тою ямою стояло дерево, а на деревi Дрозд гнiздо в’є. Дивиться Лис на нього, дивиться з ями, а далi почав промовляти:

— Дрозде, Дрозде, що ти робиш?

— Гнiздо в’ю.

— Нащо тобi гнiздо?

— Яєць нанесу.

— Нащо тобi яєць?

— Молодi виведу.

— Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дiтей поїм.

— Не їж, Лисику, зараз тебе виведу, — проситься Дрозд.

Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От вiн щодуху полетiв лiсом, почав збирати патички, гiллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках iз ями не вилiз. Думав Дрозд, що вiн пiде собi геть, та де тобi! Лис лiг пiд Дроздовим деревом та й говорить:

— Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?

— Вивiв.

— Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дiтей поїм.

— Не їж, Лисику, вже я тебе нагодую. Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далi надумав i каже Лисовi:

— Ходи зо мною!

Вийшли вони з лiсу, а попiд лiсом польова дорiжка йде.

— Лягай тут у жито, — каже Дрозд Лисовi, — а я буду мiркувати, чим тебе нагодувати.

Бачить Дрозд, а дорiжкою баба йде, чоловiковi в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, у водi обмочився, в пiску обтатлявся та й бiгає по дорiжцi, пурхає сюди й туди, немов зовсiм лiтати не може. Бачить баба — пташина мокра та немiчна.

"Дай, — думає, — зловлю отсю пташину, принесу додому, буде забавка для дiтей".

Пiдбiгла трохи за Дроздом-вiн бiжить, пурхає, та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на дорiжцi, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то пiдбiгає, то пiдлiтає, а все далi та далi, а баба все за ним та за ним. Нарештi, бачачи, що вона вiдбiгла вже досить далеко вiд свойого кошика, знявся вгору та й полетiв. Баба тiльки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бiгала за Дроздом, а Лис тим часом вискочив iз жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла.

Сидить Дрозд на деревi та й в’є гнiздо, аж тут зирк, а Лис пiд деревом.

— Дрозде, Дрозде, — говорить Лис, — чи вивiв ти мене з ями?

— Вивiв, Лисику.

— А нагодував ти мене?

— Нагодував.

— Ну, тепер же напiй мене, а то я твої дiти геть поїм.

— Не їж, Лисику, я тебе напою. Дрозд горює. Дрозд —нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далi надумав i каже Лисовi:

— Ходи зо мною!

Вийшли з лiсу знов на ту саму польову дорiжку.

— Лягай тут у жито, — каже Дрозд Лисовi, —— а я буду мiркувати, чим тебе напоїти.

Бачить Дрозд, а дорiжкою чоловiк їде, бочку води везе капусту пiдливати. Пiдлетiв Дрозд, сiв коневi на голову, дзьобає.

— А тю!— крикнув чоловiк та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловiк луснув батогом коня по головi. Мов нiчого й не бувало, сiв собi Дрозд на другого коня та й дзьобає його в голову. Знов замахнувся чоловiк i знов луснув коня по головi. Розлютився чоловiк на Дрозда. "От каторжна пташина!— думає собi. — I чого вона прив’язалася!"

Дрозд тим часом сiв на бочку з водою та й дзьобає собi.

"Чекай же ти", —думає чоловiк та несподiвано як вихопить ручицю з воза, як не лусне по бочцi! Дрозда не вцiлив, а бочка вiд важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю, i вся вода з неї вилилася та потекла здоровою рiчкою по дорозi. Вискочив Лис iз жита, напився доволi, а чоловiк, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку i поїхав додому.

Сидить Дрозд на деревi та й в’є собi гнiздо, аж тут зирк, а Лис знов пiд деревом.

— Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?

— Вивiв.

— Нагодував ти мене?

— Нагодував.

— Напоїв ти мене?

— Напоїв.

— Ну, а тепер посмiши мене, а то я, їй-богу, твоїх дiтей живцем поїм.

— Не їж, Лисику, я тебе посмiшу. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмiшити, а далi й каже:

— Ходи зо мною!

Вийшли з лiсу знов на польову дорiжку. Лис засiв у житi та й жде. Аж ось їде дорогою той самий чоловiк, що вперед їхав з водою: сам сидить напередi, а ззаду сидить його синок з паличкою в руцi. Пiдлетiв Дрозд, сiв на плече чоловiковi та й дзьобає.

— Ой тату, — каже хлопець, — на вас птах сидить! Не ворушiться, я його заб’ю.

Ще старий не вспiв гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою — лусь батька по плечу! Дрозд тiльки фуркнув, а по хвилi сiв на друге плече чоловiкове. Знов розмахнувся хлопець i ще дужче влучив батька по плечу.

— Ой сину, що се ти робиш?— крикнув батько.

— Цитьте тату! Якась пташка все сiдає на вашi плечi, я її мушу зловити.

— То лови, а не бий!— з болю кричить батько.

Полiтав, полiтав Дрозд та й сiв старому на голову та й дзьобає його солом’яну крисаню*(* К р ис а н я — капелюх.), немов тут йому й мiсце. Махнув хлопець долонею, щоб його спiймати, — фуркнув Дрозд. Сiв удруге, знов хлопець на нього намiрився рукою — знов надармо.

"Чекай же ти, бiсова птице! Вже я тебе почастую!"— подумав хлопець. I коли Дрозд утрете сiв на батькову голову, вiн, не тямлячи гаразд, що робить, як не замахнеться палицею, як не трiсне старого по головi, аж тому свiт замакiтрився. Дрозд фуркнув i полетiв собi геть. А Лис, сидячи в житi, дивився на се все i аж за живiт держався зо смiху над Дроздовими штуками.

Бачить Дрозд, що Лис такий радий, i вiдiтхнув свобiдно.

"Ну, — думає собi, — тепер, чень* (* Ч е н ь — мабуть.), дасть менi спокiй, не буде моїм дiтям грозити".

Та ледве вiн знов узявся будувати своє гнiздо, аж зирк. Лис уже знов пiд деревом.

— Дрозде, Дрозде, — мовить Лис, — вивiв ти мене з ями?

— Вивiв.

— Нагодував ти мене?

— Нагодував.

— Напоїв ти мене?

— Напоїв.

— Розсмiшив ти мене?

— Розсмiшив.

— Ну, а тепер ще мене постраши, бо коли нi, то я твоїх дiтей поїм.

Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далi й каже:

— Що ж маю робити? Ходи зо мною, я тебе настрашу.

Веде Дрозд Лиса попiд лiс дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сидiли в колибi* (* К о л и б а — хатинка пастухiв.), а пси бiгали довкола череди, пильнували овець. Став Лис здалека, на краю лiсу, та, побачивши псiв, не хоче йти далi.

— Що, Лисику, страшно?— питає Дрозд.

— Нi, не страшно, — каже Лис, — а тiльки я втомився, не хочу йти далi.

— Як же ж я тебе настрашу, коли ти не хочеш далi йти?— питає Дрозд.

— Страши як знаєш, — мовить Лис, — але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дiтей з кiстками схрупаю.

— Добре, — каже Дрозд, — лягай же ти собi ось тут у жито i гляди, що я буду робити. А коли тобi почне бути страшно, то крикни менi, щоб я перестав.

Полетiв Дрозд, сiв собi на землi перед псами та й порпає землю лапками. Кинулися пси до нього, вiн пiдлетiв, та зараз же сiв знов недалеко того мiсця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а того й не бачить, що пси пiдходять усе ближче та ближче. Далi Дрозд зривається з землi i, одним крилом треплючися, мов скалiчений, починає летiти просто до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що бiда, як не схопиться з мiсця, як не крикне до Дрозда:

— Ну, що ж ти, дурню! Та бо ти направду псiв на мене ведеш!

Тут його пси побачили. Як не кинуться за ним! Ледве Лис здужав пробiгти кiльканадцять крокiв, уже пси здогонили його i роздерли. Таке-то, бачите: хто хитрощами та пiдступом воював, той вiд пiдступу й погиб.