Послідні слова сказав Андрусь піднесеним, майже благаючим голосом. Його оповідання, сухе, уриване, мов знехочу розказане, а прецінь таке досадне і відповідаюче понурому настроєві всіх побратимів, зробило на всіх велике вражіння. Перший Прийдеволя зірвався і подав руку братам Басарабім:
— Ось моя рука, — сказав він, — я з вами хоч і до могили! Що буде, о то я не дбаю, а що скажете, то зроблю. Щоби тілько пімститися, о нічо більше я не дбаю!
— А старого Деркача чей також не відкинете, — дався чути голос з кута, і лице Андрусеве прояснилося усміхом.
— Нікого не відкинемо, братчику, нікого! — сказав він.
За Деркачем один за другим зголосилися всі побратими, окрім Матія, Стасюри і Бенедя. Андрусь радувався, жартував:
— Ну, ті два старі, з них нам і так хісна великого не було би. А ти, Бенедю? Все ще о своїх «чистих руках» мрієш?
— О чім я мрію, се менша річ, се тілько мене обходить. Але то одно бачу, що наші дороги нині розходяться. Побратими, позвольте мені сказати вам ще слово, поки зовсім розійдемося.
— Що там єго слухати! — воркнув, сплювуючи, Сень Басараб.
— Ні, говори! — сказав Андрусь, котрий тепер чувся по-давньому головою і провідником тих людей, відданих йому з душею і з тілом, і в тім почутті набрав знов тої певності і сили поступования, яка його вперед визначувала і котра потроху опустила його була під час недовгого Бенедьового провідництва. — Говори, Бенедю, — ти був добрим побратимом і щиро хотів для всіх добра, ми певні, що ти й тепер того самого хочеш. А коли дороги наші розходяться, то се не для того, що ми самовільно відриваємся від твоїх рад, але для того, що конечність пхає нас туди, куди ти чи не можеш, чи не хочеш іти з нами.
— Дякую тобі, Андрусю, за твою добру віру. Але то, що ти кажеш о конечності, котра буцімто пхає вас на зле діло, — бо що задумане тобою діло не є добре, се, чень, ти й сам признаєш, — сьому я не можу якось увірити. Яка тут конечність? Що жиди ошукали й обікрали нас, що зв’язали нам руки і заперли нам на тепер дорогу до рятунку, то чи з того вже випливає, щоб ми мусили відречися від свого чистого сумління, статися паліями? Ні, побратими мої, і ще раз кажу, що ні. Перетерпім тоту нещасливу годину. Час загоїть усі рани, втишить наш гнів, ми звільна найдемо в собі силу зачати розбите діло, знов наново і знов колись поставимо його на тім ступні, на якім було недавно. Тілько що тоді, навчені раз, будемо осторожнійші. А своїм підпалом що ви вдієте, кому поможете?
— Їм пошкодимо, і сего нам досить! — скрикнув Сень.
— Ох, не досить, побратиме Сеню, не досить! Може бути, що тобі, вам кільком, досить, бо ви на то заприсяглися. Але другим? Усім робітникам? Чи вони від того будуть ситі, що жиди покапцаніють? Ні, але будуть мусили-знов робити по-давньому і вдоволятися ще меншою платою, бо багатиі все-таки хоч з мусу може заплатити більше, а бідний не може. А не дай боже, викриєсь ваша змова. то кілько вас піде гнити до криміналу, або хто знає, що ще може статися! Ні, побратими, прошу вас ще раз, послухайте мого слова, покиньте свої страшні замисли: працюймо далі разом так, як зачали, а пімсту оставмо тому, котрий важить правду-неправду і кождому вимірює по ділом его.
— Те-те-те, ти вже щось спопівська затинаєш, — відказав насмішливо Сень. — Не час нам ждати на той вимір, о котрім досі якось ми нічого не знаємо. Моя гадка: у кого міцні кулаки, той сам собі впмірить правду. І нам так треба робити. Хто сам собі помагає, тому й бог поможе!
— Так, побратиме Бенедю, — сказав лагідніше Андрусь, — годі нам уже вертатися. Розмахнули сокирою, то треба вже врубати, хоч би мала нам сокира і в зуби пирснути. Коли ти не хочеш з нами кумпанію держати, то ми тебе не силуємо. Розумієся, що надіємся по тобі, що не видаш нас.
— Га, коли інакше не можна, коли так мусить бути, — сказав Бенедьо, — то нехай і так, останусь з вами до кінця. Палити з вами не піду, того від мене не жадайте, але останусь туй на місці. Може, вам зможу в чім іншім порадити або помогчи, — то гріх би був. коли б я в таку гарячу пору втікав з-поміж вас для власного безпеченства.
— І я так само! І я так само! — сказали Стасюра і Матій. — Всі ми стояли досі дружно, в щасливійшім часі, то треба нам держатися разом і в тих тяжких хвилях, які для нас настануть.
— Так, побратими! Спасибі вам за те, — сказав Андрусь, стискаючи одного по другім за руку, — тепер я спокійний і сильний, тепер можуть тремтіти наші вороги, бо хвиля пімсти надходить. Яке сім’я доля дає нам у руки, таке й сіймо. А що з нього зійде і хто збере єго плоди, се річ не наша. — ми, може, й не дожиєм того. А тепер остаєсь нам обговорити докладно, коли і як має се статися.
Всі побратими, окрім Бенедя, Матія і Стасюри, стовпилися довкола Андруся і тихішим голосом розпочали оживлену нараду. Матій сидів на припічку, держачи нетямно в зубах давно вигаслу люльку, Стасюра шпортав палицею по землі, а Бенедьо сидів на лаві, звісивши голову, а по довгій хвилі встав, утер рукавом дві пекучі сльози, що туй-туй хотіли бризнути з його очей, і вийшов надвір. Се він прощався з своїми золотими надіями…