— Ні, ее так не може бути! — говорив він сам до себе, ходячи по світлиці. — Ми мусимо перела— ’ мати їх опір. Мені конче потрібно робітників, багато робітників, ще сього тижня. Я конче мушу ще сього тижня віддати «Спілці визискування» цілих п’ятдесят тисяч сотнарів воску і взяти від неї гроші. Чорт би там з ними довше зволікав! І «Спілка» леда день бевхне, і ті прокляті розбійники осьде готові якої погані наробити. Або я дурень ризикувати! Коби ще дві тисячі сотнарів видобути, зараз віддаю тим панам від «Спілки» па місці, — а вони най собі роблять, що знають, лиш мені най гроші платять. А добра то річ була, що я поділив законтрактовану масу воску на дві рати, — тепер ще пару день, та й перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, се хіба бог святий знає, але як треба буде, то для мене ще тим ліпше.

От так міркував собі Герман, ходячи по світлиці, і все міркування його виходило на той кінець, що все було би дуже добре, коби лиш робітники не бунтувалися, а стали до роботи, — все було би добре!

— Але вони мусять! То не може бути!.. — говорив він дальше. — Хоч би-м мав і переплатити, все-таки я тілько їм не переплачу, кілько мені зиску прийде!

Аж втім, він пригадав собі, що вчора післав Мортка, щоби збирав по Дрогобичі всяку голоту, всіх незайнятих жидів і християн, робітників і неробів, водоносів, сміттярів та глинарів, щоби пообіцяв їм добру плату і провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з тої голоти не буде, він хотів тільки такою перехресною штукою зламати упір бориславських робітників. «Се ж і найліпший лік на їх недугу, — думав він, затираючи руки з радості. — Як побачать, що я можу без них обійтися, що маю своїх робітників, то тоді самі прийдуть, ще й напрошуватись будуть. Ануко, побачимо, чия возьме!»

Дивний якийсь гомін, що йшов від толоки і змагався чимраз дужче, притягнув Германа до вікна. Але доглянути він не міг нічого, окрім цілої купи заляканих жидів, що спішили вулицею до його дому.

— Се що там такого? — спитав їх Герман через вікно.

— Бійка якась! Б’ються! — відповіли хором жиди.

— Хто з ким б’ється?

— Тутешні робітники б’ються, але не знати з ким. Якась громада надійшла від Губич, воші не хотять їх пустити до Борислава, ну, і розпочалася бійка.

Гомін тривав іще хвилю, а відтак зачав поволі притихати.

— Гурра! гурра! — розляглось за тим у воздусі. Всі жиди, не виключаючи й самого Германа, чогось поблідли і затремтіли, але ніхто не казав і слова. Німо і тривожно слухали далі.

— Гурра! гурра! — роздавалися далі радісні крики, але, окрім того «гурра», не можна було нічого більше розібрати.

— Прошу, панове, ходіть до покою, порадимось, — сказав по довгій мовчанці Герман.

Ледве ввійшли жиди, ледве усівся гомін привітання, аж тут створилися двері і впав блідий і заляканий Леон Гаммершляг. Одежа на нім була запорошена, а декуди й пошарпана, він дихав тяжко і, влетівши до покою, кинувся на крісло, і довгий час сапав, нічого не кажучи. Жиди обступили його і гляділи на нього з виразом такої тривоги, немов се був віщун їх нехибної погибелі.

— Що сталося, господи боже, що сталося? — допитували вони, але Леон нешвидко спромігся на слово.

— Gott soll sie strafen! — крикнув він вкінці, зриваючися з крісла. — Вони нас усіх вирізати хотять, от що! Розбійники змовилися на нашу душу!

— Як? Що? Чи правда? Хто казав? Відки знаєте? — гомоніли жиди, тремтячи зо страху.

— Ніхто іі казати не потребував! — відповів Леон. — Сам бачу своїми очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде, що з нами буде!

— Я то давно казав: післати по жандармів, най їх кольбами женуть до роботи! — крикнув один жид.

— Що жандармів? — поправив другий. — Що ту порадять жандарми. Ту цілої кумпанії війська треба, щоб їх половину перестріляла!

— Але що ж сталося? — допитували жиди Леоиа. — Розказуйте, як що було!

— Погана річ, та й годі. Ранісенько вийшов я на толоку, жду на тих робітників, що казав понаймати в Дрогобичі. На толоці вже їх як того гайвороння — снідання! І відки вони тілько муки та каші дістають? Та то пару тисяч люда, цілий день варять та й варять, їдять та й їдять! То вже не без того, щоби їм хтось не допомагав!

Леон замовк на хвилю, щоби додати тим більшої ваги своїм посліднім словам, а погляд його, облетівши всю світлицю, упав на Германа, котрий в задумі стояв коло вікна і пальцями тарабанив по шибі. Многі жиди й собі’ ж туди зирнули, а деякі аж скрикнули, немов просвічені наглою здогадкою.

— Невже ж! Не може бути!

— Або я знаю, — відказав ніби рівнодушно Леон, — здвигаючи плечима. — Знат-и не знаю, але кажу, що гадаю! — Його погана совість казала йому бачити в Германі свого заклятого ворога, і він вдоволений був тепер, що в серця своїх слухачів кинув іскру підозріння, буцімто весь бунт робітницький — діло Германа, підняте в тій цілі, щоби всіх дрібніших предприємців, а навіть і Леона самого, приперти до стіни.

— Але слухайте ж, що далі було. Іду я собі гостинцем, аж ту мені назустріч ціла юрба тих голодранців. «Куди?» — питають. Я зібрався на відвагу: «А вам що до того?» — кажу. «Нам до того! — відповіли. — Не бачите, що ми ту варта, пильнувати маємо, щоб ніхто з Борислава не виходив!» — «Що ви дурниці плетете, — скрикнув я, — не зачіпайте людей насеред дороги. Нічого вам не роблю, дайте мені спокій!» — «Ну, то дайте ж і ви нам спокій, — відказують, — верніться собі подобру до Борислава, а туди ходити не вільно!» Та й, не вдаючися зо мною в дальші розмови, за плечі мене та й назад. Я почав шарпатися, кричати, — а вони в сміх. Стисли мене мов кліщами, відпровадили аж до входу Борислава і пустили. «Ов, біда», — погадав я собі, а ту сам змучений, ледво дихаю. Став я, озираюся назад, аж бачу, йдуть мої робітники з Дрогобича. «Га, — гадаю собі, — господи тобі слава, йде поміч! З Борислава не пускають, але до Борислава, чей же, пустять». Та й іду напротив них, аж радуюся, що їх так богато, більше як сто люда! Але ще я недалеко уйшов, аж ту тота проклята варта до них: «Гов! Хто йде?» — крикнули. «Добрі люди, робітники», — відповідають тамті. «А куди ту ідете?» — «От ідем на роботу, туйтаки, до Борислава». — «Не можна!» — «Як то не можна?» — «Так що не можна. Ви хіба по чули нашої просьби, що ми посилали всюди своїх людей і просили, щоб ніхто через тих кілька день не йшов сюди на роботу, поки ми для всіх ліпшої плати не доб’ємося?» — «Ні, не чули», — кажуть дрогобицькі. «Ну, то чуйте ж тепер, і просимо вас в добрім способі, вертайте назад, відки прийшли!» Робітники почали вагуватися, деякі, очевидно, мали охоту вертатися назад і почали з тими розбійниками перешіптуватися, другі знов, хоч, може, і не вірили тій бесіді, але боялися, що їх тут така многота зібралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що діяти і що почати. Се вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них і крикнув: «Не слухайте їх бесіди, люди! Вони розбійники, нероби! Кримінал їм буде, не більша плата! Ходіть до роботи, не зважайте на них! По вісім шісток денно на кождого, — що вам більше потрібно!» Ті слова троха немов оголомшили всіх. Приходящі зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але тоті стали лавою: «Стійте! Не пустимо нікого!» Я собі знов кричу: «Далі за мною!» Гармидер зробився, далі п’ястуки почали сипатись, штурканці, а далі й каміння. На крик поназбігалося їх багато, зачалася бійка така, що й світа не видно стало. Я й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кілька кулаків заїхало мені то в лице, то поза вуха, то в потилицю, то межи плечі, так що я й нестямився, коли попав в самий найгустіший стиск, а відтам витручено мене знов на бориславську улицю. Я озирнувся, — бійка вже скінчилася, приходящі розбігалися врозсип і погнали до Губич. Крик, ревіт: «Гурра! гурра!» Аж оглушило мене, і я, видячії, що нічого не пораджу, вернувся сюди. От таке-то!