— А що ж, не могли би всилувати? — підхопив живо Бенедьо. — Ану, якби так усі змовилися і сказали: не підемо робити, поки нам плата висша не буде? Що би тоді жиди зробили?

— А! А й справді! От гадка добра! — скрикнули побратими в один голос. Навіть Андрусеве лице трохи роз’яснилося.

— А що би зробили, — відповів Сень, — напровадили би з усіх світів нових робітників, а нас би нагнали.

— А якби ми стали лавою, і не пустили тих нових, і просили їх, щоби заждали хоть доти, доки наша справа не виграє? Мож би в такім разі повисипати своїх людей і по околичних селах, щоби там оголосили: до такого а такого часу не йдіть ніхто до Борислава, поки наша війна не скінчиться!

— Гурра! — закричали побратими. — То ми рада! Війна, війна з жидами і здирцями!

— Ну, і я гадаю, що така війна ліпша, ніж усяка друга, — говорив далі Бенедьо, — раз тому, що то війна супокійна, безкровна, а по-друге, й тому, що можемо підняти її зовсім одверто і сміло, і ніхто нам за ню нічого не може зробити. Кождий, скоро що до того, може сказати: не йду на роботу, бо замало платять. Заплатять тілько й тілько, то піду, та й годі.

Радість побратимів була дуже велика, коли почули тоту раду, а й сам Бенедьо тішився не менше від других, бо тота рада прийшла йому до голови зовсім несподівано, в жарі суперечки з Сенем Басарабом.

— Ба, добре ти кажеш: війна, перестати робити! Але хоть би й усі пристали на тото, то скажи ти мені. будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботиці? Адже тяжко й погадати, щоби богачі зараз першого дня та пом’якли і згодилися добровільно давати нам більшу плату. Може, прийдеся сидіти без роботи й тиждень або й ще довше, ну, то з чого тоді виживити тілько народа?

Закид був справді важкий, і лиця робітників знов посумніли, їх свіжорозбуджена надія на таку новітню війну і побіду над багачами була ще дуже слаба і непевна і зараз за першим закидом почала бліднути.

— Отже ж то на те треба зробити складки, щоби забезпечитися на таку пригоду. Аж якби з тих складок набралася вже сума порядна, така, щоби вистачила, возьмім, на тиждень або на дві неділі, то тоді мож робити змову. Розумівся, тих, котрі би не хотіли належати до змови і йшли відтак на роботу, тих зараз, чи по волі, чи по неволі, за карк та й фуч з Борислава, най не псують нам діла. Так само під час безроботиці могли би наші-таки люди найматися де на іншу роботу — до лісу, до тесельки, або де, тілько щоби не до нафтових робіт. Таким способом ми швидко зламали би тоту жидівську пиху і добилися певно ліпшої плати.

— Добре говорить! Так треба робити! Добра рада! — відзивалися ріпники. Почався живий гамір в хаті, всі нахвалялися, що прикрутять жидів-дерунів нога попри ногу, кождий давав свої ради і не слухав чужих, кождий доповнював і лицював Бенедьову думку, прикроюючи її до своєї вподоби. Один тільки Сень Басараб сидів мовчки на своїм місці і з жалем дивився на тоту рухливу громаду.

— Що з ними зробиш, — воркотів він, — коли вони готові бігчи за кождим, хто їм два-три красні слова покаже! Ну, про мене, най біжать за тим медівником, будемо видіти, як їм посмакує. Але я своєї стежки не покину! А ти, побратиме? — обернувся він до Прийдеволі, що все ще стояв в темнім куті і непевно позирав то на Бенедя, то на гамірливих, оживлених ріпників.

Він стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а відтак швидко сказав:

— І я, і я з вами!

— З котрими вами? — спитав гризько Сень, — Бо ту ми тепер, як бачиш, двоякі. Чи з ними-от, чи зо мною і братом?

— Так, з тобою і братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.

— Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! — уговорював його Сень тихим голосом. — Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою…?

— Ні, ні, ні, не забув! — перервав Прийдеволя. — Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!..

— Ну, так чого ж ту гризтися? Хіба суду боїшся? Не бійся, комісія поїхала в тій добрій вірі, що він сам упав до ями; ще жида на кару засудять, чому яііу не заткав!

— Ні, ні, ні, — знов якось гарячково-болісно перехопив Прийдеволя, — не боюся комісії! Що комісія? Мені здаєся навіть, що якби комісія… теє… впкршіа, то мені би лекше було!

— Тьфу, най бог боронить, ти що таке торочиш?

— Послухай лишень, Сеню, — шептав Прийдеволя, нахилившися до нього і судорожно стискаючії своєю крепкою рукою його плече, — мені здаєся, що той… жидок, знаєш… той, що в ямі погиб, що він не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, абощо!

— Як? Як? От також щось! Хіба ж він не був при тім?

— Так, так, був і сміявся навіть, але чи вже за тото смерть, що сміявся? А може, він не робив нічого, а тілько тамтоті?

— Але відки тобі такі думки до голови приходять, хлопче? — запитався зачудуваний Сень. — Впав батько згори, дідько го бери! Погиб той, ну і добре!

— Але як він не винен? Знаєш, як я здибав його, і вхопив у руки, і він почув, до чого се воно йде, то так спищав: «Даруй життя, даруй!» А як я в тій же хвилі пхнув його… знаєш… то він тілько зойкнув: «Не винен, не винен!» Відтак задудніло, затріщало, — я полетів геть. Але той голос єго все за мною, все в мені, так і чую його! Господи боже, що я зробив! Що я зробив!