— Та я нехотячи!

— Еге, нехотячи! — рипить один, — Знаємо ми таких!

В тій хвилі створилися двері ванкира і в дверях показався, — присяг би-м нині, що показався мій Іван, держачися за одвірок. За ним стояв Мортко і держав го за плечі. Я знов пруднувся до него.

Але в тій хвилі він щез, двері заперлися, а один ріпник пірвав мене за груди.

— Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очі заїду, — крикнув він і як зацідить мене межи очі, аж мені сто тисяч свічок в очах заярілося і все в голові перемішалося. Тямлю ще тілько, що-м одному вчепився в волосся і що другі обскочили мене, мов кати, і збили під ноги. Очевидна річ, що вони були підмовлені, бо я їх ані не знав, не видав, ані не зробив їм нічого. Що сталося далі зо мною, де дівся Іван, де ділися тоті два знакомі ріпники — не тямлю нічого. Все затьмарилося в моїй голові.

Я прокинувся в хаті, на постелі. Марта коло мене сидить і плаче.

— А що, де Йван? — се було моє перше питання.

— Нема.

— Але чень же був дома?

— Не був.

Дивлюся я, вона така змарніла, стурбована, що тілько снасть єї. Що за нещастя?

— Але ж я, — кажу, — вчора вечір видів его. Вона всміхнулася крізь сльози і похитала головою.

— Ні, — каже, — ви вчора вечір ніяк не могли його видітп. Ви вчора вечір лежали ось ту без пам’яті.

— А що ж, то нині не вівторок? — спитав я.

— Ні, нині вже п’ятниця. Ви від понеділка ночі лежите осьде як мьртвий, у горячці та манколії.

— А Івана не було відтоді?

— Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, — ніхто не знає, де він і що з ним.

— Але ж я го в понеділок видів у шинку. Марта нічо па то, тілько здвигнула плечима і заплакала. Певно, бідна, подумала собі, що се мені так з перепою привиділося.

— Але ж аби-м так світ божий видів, як-єм його я видів достотку своїми очима!

— Ба, та-бо якби він був тоді в Бориславі, то був би прийшов додому, — сказала Марта.

— От тож-то й мені дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?

— Був. Я ту розпитувала тустанівських парубків. Був, кажуть, згодив поле з хатою і вечором забавився на могоричі геть поза північ. Там-таки й ночував, а в понеділок пішов перед полуднем, щоби в Бориславі взяти від жида гроші. Тілько всего я могла дізнатися.

Мені немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений і збитий на всім тілі, треба було вставати, рушатися, розвідувати. Але що з того?..

— А як, — питаю Марти, — не знаєш, чи дав завдаток на грунт в Тустановичах?

— Не знаю.

— Га, то треба піти до жида, спитатися, чи відобрав він відтам гроші. І так нині виплата. Коли він узяв гроші, то, може, пішов з ними назад до Тустанович або до Дрогобича.

Пішли ми обоє до канцелярії Германа Гольдкремера, — ми в него робили. Питаємося. Той до книжки… «Взяв ваш Іван Півторак гроші». — «Коли?» — «В понеділок вечором». От тобі и на! Поліз я до Тустанович, питаю: завдатку не дав, від понеділка не був, хоть обіцяв, що прийде найдалі в вівторок з полудня. Дивуюся, що такого? Чи згода зірвана, чи що? Я розповідаю, що гроші від жида взяті і що нема ні грошей, ні Івана. Ніхто ні о чім не знає.

Іду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих:

ніхто ’не видав Івана. Пропав неборак. Ані сліду нема. Питаю Мортка, де він подівся з шинку і що там робив. «Ні, — каже, — неправда тому, я й на очі не видав Івана. Ти, — каже, — п’яний був, серед бійки тобі рідна бабуня привиділася, а тобі здавалося, що то був Іван». Починаю розвідувати, хто тоді ще був в шинку, що то за якісь були, що мене биля, — ага, немов чорт злизав усякий слід! На тім і стало.

Ну, вже вам того не іре й казати, який у нас великдень був. Що там бідна Марта наплакалася, — господи! Вся надія пропала. Минув місяць, другий, — про Івана ані вістки, ані чутки. Далі чуємо, декотрі ріпники посмішковуються, жартують: «Розумний хлопець, той Півторак: гроші забрав, бабу лишив, а сам в світ за очі!» Зразу говорили тото на жарт, а далі декотрі почали й напевне говорити Знов я розпитую: хто чув? хто видів? Не знати. Той каже: «Никола видів»; Никола каже: «Проць ни казав»; Проць каже: «Семен відкись чув»; Семен не пригадує собі, відки чув, але здає му ся, що від Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить і кождому в очі плює.

Аж десь по двох роках, он торік весною, — видобуто з одної старої ями кості. Пізнали ми по перстені на пальці та по ремені, що то був Іван. Ремінь був порожній, очевидно, ножом розрізаний. Застрягла мп тогди в голову гадка, — і досі мя не помітує. Погана гадка, дуже грішна, коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собі: «То ніхто, як тілько оден Мортко наперед підпоїв Івана, підмовив якихось, щоби мене довели до безпам’яті і набили, а відтак обрабував його, бідного, і вкинув в яму». Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два дні з’їхала комісія обзирати кості, пішов я і почав казати все, як на сповіді. Пани слухали-слухали, записали все в протокул, кликали сего й того; Мортка, Іваниху, шинкаря, знов списували протокули, а далі взяли та й арештували… мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, пощо мене тягнуть до Дрогобича, але гадаю собі: «Що ж, може, так і треба». Тішуся, дурний, своєю бідою. Потримали мене щось з місяць, прикликали щось два рази на протокул, а далі випустили. Вертаю сюди: що чувати? Нічо. Кликали