Так пройшов Бенедьо задармо п’ять чи шість хат. Далі опинився на улиці перед старою маленькою хатиною і став, не знаючи, чи йти й сюди питати місця, чи обминати сю будку а йти далі. Хатина була, як усі прочі, під гонтами, тільки що старі гонти понадгнивали і поросли зеленим мохом. До улиці виходило двое віконцят, котрі ледве трохи глипіли над землею; а ще з високо насипаної улиці просто проти них спливало з улиці болото, замулюючи стіну чимраз більше і вже ось-ось досягаючи здрухнілих варцабів. Перед хатиною була, як і перед другими, голотеча: ні городця, ні муравнику, як се водиться деінде. Аж по хвилі рішивсь Бенедьо не минати і сеї хати.

Дверці скрипнули, і Бенедьо ввійшов до малесеньких темних сінців, а відти до обіленої світлиці. Він здивувавсь, заставши тут не жидів, а старого ріпника і молодицю. Молодиця, около тридцяти літ, в білій сорочці з червоними застіжками, сиділа на лаві під вікном, оперши голову на лікоть, і плакала. Старий ріпник сидів насеред хати на низенькім стільчику, з люлькою в зубах, і, очевидно, потішав її. Коли Бенедьо ввійшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий ріпник зачав кашляти і довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх і запитав, чи не прийняли б його на довший час на мешкання. Ріпник і молодиця глянули по собі і хвилю мовчали. Далі відозвався ріпник:

— Га, або я знаю. Ось молодиця; се єї хата, — як вона скаже, так і буде.

— Бодай вас, — відказала різко молодиця. — Як я скажу! Я ту вже цілий рік не сиджу, і бог знає, чи буду сидіти, — і вона рукавом обтерла знов сльози, — а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви ту сиди ге. Як вам буде до вигоди, то так і робіть, а я ту що можу сказати!

Старий ріпник трохи змішався і почав ще пильніше довбати свою череп’яну люльку, хоть в ній і нічо вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мішком н^ плечах. Ріпник мовчав.

— Хатина гісненька, як бачите, — зачала знов молодиця, — може, вам і невигідно буде. Ви, як виджу, з міста, не привикли до такого, як ту у нас…

Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку ріпника, буцімто він хоче відмовити Бенедьові.

— Е, що з того, що я з міста, — відповів Бенедьо, — а я, не бійтеся, привик також до всякої біди. От як кождий зарібний чоловік. Тілько, видите, тут така причина за мнов, що я троха слабий в ногах через нещасливий трафунок, — у нас, у мулярів, усяко буває, — а маю роботу он ту недалічко над рікою, на тім зарінку. Там буде ставитись новий… нова нафтарня. То, видите, хтів би-м найти де поблизько помешкання — яке-будь, от аби переночувати, адже я цілісінький день на роботі, — бо здалека таки не зможу лазити по вашім бориславськім болоті. Ну, а ту жиди не хотять ніде приймити на довший час: а для мене би то все було ліпше жити у свого чоловіка, ніж у жида. Тілько як для вас…

В тій хвилі старий ріпник перервав йому бесіду. Він кинув нараз люльку на землю, схопився з стільчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мішок, а другою попхав його до лави.

— Але, чоловіче, бійся бога, — кричав з комічним гнівом старий, — не пендич нічого, тілько сідай! Стоїш ми ту коло порога, а в мене діти не поснуть. Сідай ту, і най з тобою все добре сідає в нашій хаті! Чому було так відразу не сказати, — а то я тепер і сам о собі готов подумати, що-м гірший від жида!..

Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумів його бесіди, а далі запитав:

— Ну, а що, то приймаєте мя до себе?

— Таже чуєш, що приймаю, — сказав старий. — Тілько, розумієся, як будеш добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену.

— Га, чень ми вже якось погодимося, — сказав Бенодьо.

— Ну, як погодимося, то будеш моїм сином, хоть то мені з тими синами, правду рікши, не ведеся!.. (Молодиця знов обтерла очі).

— А почому ж ви озьмете від мене?

— А є в тебе який рід?

— Мама є.

— Стара?

— Стара.

— Ну, то даш по шусці на місяць. Бенедьо оп’ять видивився на старого.

— Ви, певно, хтіли сказати «на тиждень»?

— Я вже ліпше знаю, що я хтів сказати, — відрізав старий. — Так буде, як я сказав, та й досить о тім балакати.

Бенедьо з дива не виходив. Старий тим часом знов сів на свій стільчик і, нахмурившись, почав накладати люльку.

— Та, може б, на згоду принести горівки? — заговорив Бенедьо. Старий глянув на нього спідлоб’я.

— Ти мені, небоже, з тим зіллям не виїзди ані ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє! — відрізав він гнівно.

— Вибачайте, — перепрашав Бенедьо, — я сам не п’ю, хоть би-м її й на очі не видів. Але я чув, що в Бориславі кождий мусить пити, хто при кип’ячці робить, то я й за про теє…

— Правду казав, хто се казав, а тілько, як бачиш, при правді є й брехні капинка. То завсігди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тілько роздягнися та спочинь з дороги, коли-сь слабий!

В тій хвилі молодиця встала.

— Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здорові, пора мені йти.

Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю •вернув.