Млинчик, млинчик, ну охочо!
Змели мені, що я хочу,
Змели мені зараз (то і то), —
так млинчик тобі зараз і намеле, що би твоя душа не запрагла. А як схочеш, щоби твій млинчик станув, так лиш скажи:
Млинчик, млинчик, ну же стій,
Бо так хоче мельник твій!
Так він стане і не рушиться, хоть би ему що хто робив! Знаєш же тепер, який ти отеє собі скарб сеї ночі’запопав? Шануй же єго та розумний будь, а горівки так і далі не пий, як досі єї не пив, то я тобі всігди буду добрий!
Се сказавши, знимидів лісовик, а наш стрілець, як зроду не лінивий був, так зараз взявся до свого млинця:
Млинчик, млинчик, ну охочо!
Змели мені, що я хочу!
Змели мені зараз тут такий замок красний та дорогий, аби такого і в царя не було, у тім же замку золота, та срібла, та всякого добра повно а повно, а наоколо замку усілякі сади, та квіточники, та водостоки, та холодки, а то все у золотих парканах треба!
Млинчик лиш заторкотів, і відразу сталося усе, що він казав і як він хотів, — і замок, і городи, і сади, і усе так дійсно, як він се собі бажав, навіть і такий зелізний паркан з позолоченими головками, як у самого губернатора у Львові. Наш стрілець аж нестямився з радощей! «Таже се добре!»—думає він собі.
Млинчик, млинчик, ну охочо!
Змели мені, що я хочу!
Змели мені зараз так, щоби мені і моя стара, і мої діти лежали собі у шовкових перинах та у золотих ліжках, і то всі у тоненьких білих сорочках. А коло них аби стояло сто служниць напоготові, і то з усілякими шовковими та дорогими уборами, з такими, аби їх і в цариці не було. А я сам аби став у такій дорогій ловецькій уберії, в якій ходить сам цісар.
Млинчик лиш заторкотів, та й усе сталося на млі ока, і ще краще, як він сам собі се думав.
Млинчик, млинчик, ну же стій,
Бо так хоче мельник твій!
Млинчик і став. Тогді увійшов наш стрілець у замок і не міг начудуватися та надивуватися усьому гараздові та всім припихам, які він тут уздрів!.. Таке ему навіть і не снилося, не то що! Стара єго аж пихтить у шовкових перинах, а діточки аж рученятка порозкидали на білих, як лебідь, подушках!
Стрілець наш махнув тихонько на челядь, аби мовчала, а сам пішов гледіти трапезної світлиці, бо хоть і з’їв він від лісовика грушку, то однако ж від того кулака, що дістав був від него у потилицю, знов ему зголоднілося, а то, мабуть, чи не дужче, як учора на підвечір у лісі, бо се вже і днинка зробилася, і сонечко уже сходить, таке ясне та рожеве!
Найшов він і трапезну світлицю, але що з того? Кедрові великі столи стояли рядами, позастелювані білими та тоненькими, як папір, обрусами, а на них стояли самі золоті, та срібні, та кришталеві миски, та полумиски, та блюда, всякі знаряди, як у якого царя, але усі порожні! Так він зараз до млинця:
Млинчик, млинчик, ну охочо!
Змели мені, що я хочу!
Змели мені зараз тут усілякої панської страви та лакіток і ласощів, щоби аж столи повгинались! А для моєї старої намели повну оту велику миску пирогів з сиром та з шкварками, але так, щоби у сметані аж плавали, бо она нічого так у світі не любить, як пироги в сметані! Оногди у кума Андрія на хрестинах як ухопила зненацька один пиріг, то так їй в горлі став, що мусив я їй чимало кулаків у потилицю надавати, доки аж песій пиріг пішов собі туди, куди ему треба! А змели так, млинчику, аби на обід прийшов до мене і кум Андрій з кумов та з усьою родиною, і кум Панько з усіма, і кум Дмитро, і Василь, і Петро! А Дмитро аби приніс сюди той свій золотий топірчик, що я в него в-же два роки як торгую, та годі з ним сторгуватись, бо тілько за него править, що і цар би за него тілько єму не дав. Але нині мусить він мені єго продати, хоть аби там не знати що!
Ще стрілець се і не проказав гаразд, аж уже і все так сталося, як він хотів. Яка вже тут страва не поставала на усіх столах!.. А у найбільшій мисці не пироги тобі, ні!.. аж плавають у молоденькій сметанці та в свіжих шкварках!.. А ось вбігає вже і єго стара, Солоха отеє, з усіма діточками, що так за нев, як ті бджоли за матков, і рушили!.. Солоха ж зараз до стрільця, свого мужа отеє:
— А се що, Семене, такого? Чи ти лиш се дістав сеї ночі з папороті цвіту? Я сама себе не тямлю! Чи отеє я лиш з ночі з лободов якого дурману не наїлась?
— От заткайся, стара, та сідай борше до пирогів, доки ще гарячі, а то вистигнуть! — каже стрілець. — Уповідати буде і відтак час, як собі покуштую отсего печеного поросятка з начиночкою. Бо хоть і отсей солонинков шпікований та у квасній сметанці жарений зайчик не на вбій, то все я таки до печеного поросятка з начинкою, кат мене не взяв! Та лиш не квапся, стара, так дуже, як оногди у кума Андрія, аби не було знов так… Лиш не сердься так зараз, прошу тя, бо ти знаєш, що нині Івана Купала, так зараз і повен двір гостей навалить, а Дмитро з тим своїм красним топірчиком также. А слухай, на подвір’ю вози заторкотіли! Се вже они, се наші гості! Але ти не вставай! Сиди собі лиш за столом коло пиріжків, а я піду їх тим часом зустрі чати та їх право сюди уведу. Тож-то вже будуть дивитися на твої коралі з дукатами!..
Як тут гості посходилися, як они віталися, як дивувалися та як випитувалися — то много би оповідати, та ніщо слухати. Тілько лиш скажу, що всі собі добре підхмелилися, навіть і наш стрілець, хоть і не горівкою, але годованими угорськими винами. І Дмитро став тогді і казати до него:
— Гай-гай, куме Семене, які-то ви щасливі! Коби мені ваш млинець, то знав би я, що з ним робити!..
— А що ж би ви з ним зробили, куме Дмитре?
— Я би зараз біля вашого замку зробив собі велике море з пристанев, а в тій пристані такий гарний корабель, аби такого і-не було на світі, з усіма стерниками, керманичами, матросами, доста того, з усім а усім знарядом. Я сам зробив би ся калфов того корабля та собі хоть до осені тим голубим морем погуляв! О, ви не знаєте, куме Семене, яка тото розкіш по тім синім морі без краю гуляти!
— Ба, я волію собі вже з тугим луком або з ясним кресом по тих темних дебрах. Але що ж робити? Кождому своя охіть. А що дасте ми, аби я вам свого млинця позичив до осені?
— Топорець!
— Давайте сюда!
— Тут маєте!
— Ось вам і млинець. А як схочете, аби він вам і море, і корабель, і що схочете намолов, то лиш промовте:
Млинчик, млинчик, ну охочо!
Змели мені, що я хочу!
А Дмитро як був зроду прудкий та ще до того і трохи підхмелений, так зараз і закрутив млинцем:
Млинчик, млинчик, ну охочо!
Змели мені, що я хочу!
Змели мені так, аби я зараз серед моря зробився калфою у найкращім кораблі геть з усім знарядом!
Так відразу і став він серед моря у пишнім кораблі з гордими кафталуками та пишними парусами, а около него вся служба і та старшина корабельна, що єму так низько і кланяється, звичайно, як своєму калфі. А він так згорда і промовив до них:
— Ну, хлопці, тепер підемо хіба снідати?
— Авжеж, пресвітлий калфо, — каже корабельний староста, — суте та пресуте сніданє на столі, але що з того, коли хоть усего є в кораблі, чого душа бажає, а лиш одного нам брак.
— А то чого би? — питає гордий калфа та й ухопив за свій млинець.
— Солі, світлий пане!
— Солі? — аж зареготався Дмитро.
Млинчик, млинчик, ну охочо!
Змели мені, що я хочу!
Змели мені тут зараз солі!
Господи! як не заторкотить наш млинчик, як не стане сипати солі!.. Так сипле, так сипле, як з міха, аж тут і стали стерники кричати:
«Годі вже, годі тої солі, а то затопить зараз цілий корабель!» Настрашився і калфа наш гордий, — але що було робити? Він знав промовити до млинчика, аби рушив, а не знав, як єго зостановити. Отже, ніщо було діяти, мусили той коштівний млинчик з корабля у море кинути, а то був би цілий корабель затопив. Але млинчик ще і у морі меле собі ту сіль; для того ж то море, таке водно солоне і до сьогоднішньої днини, і буде собі солоне, аж доки якому розумнакові не вдасться того млинчика з моря видобути.