Все так сталося, як лісовик казав.
Як скоро наш стрілець грушечку з’їв, так зробився такий дужий та легкий, як вітер, що за годинку і в кітлищу став. Але тут не були жарти, бо тілько що спостиг стрілець за один великий камінь стати та лук свій напружити, аж тут як загримить скала, як вискочить зелізний тур, як сипне вогнем, та право на стрільця, аби єго на грузь розмісити!.. Аж тут — годі! — упав на коліна та лиш заревів не своїм голосом: «Гой, гой! — каже, — не таких-то я рицарів зі світа позгонив, що і ворон кості їм не заніс, та аж тепер прийшло мені від такого гинути, що трохи і сам з голоду не загиб. Але то мені все так той проклятий лісовик приспособив, котрий доти шпирав, аж доки такого собі стрільця не вишпирав, що і горівки не п’є, і неділю шанує, — но коли вже так, то стріляй добре, а стріляй у саму звізду на чолі, щоби хоть довго не карався!» Тур не спостиг сі слова зречи, аж лежав уже без душі, бо стрілка всадилася єму аж по саме перо у зелізну голову так, що ніхто би єї вже був відти і не видобув. Але стрілець наш, не много гадаючи, витяг ніж, розплатав турові груди, вирізав з них серце, сховав у свою ловецьку торбу та й справився назад у дорогу, аж лісовик уже і сам тутки.
— А що, — каже, — опорав?
— Авжеж, — каже стрілець.
— Тепер же слухай, — каже лісовик до него. — Іди право отсим плаєм, що межи скалами в’ється, а той корінець, що я тобі дав, так тобі послужить, що за малу годинку станеш на шкляних горах у кришталевих дворах пресвітлого Даждбога. Єму подай серце. А як він тебе питатиме, що ти за твою прислугу у него правиш, то проси єго, щоби тобі позволив вибрати собі у єго світлицях, що тобі самому вподобається. Як же ж він тебе стане водити світлицями та тобі всяку всячину показувати, то не бери ні золота, ні срібла, ні дорогого каменя, хоть аби тебе як кортіло, але жди, аж доки не заведе тебе в одну світлицю, де нічо інше не буде, як лиш самі машини. Тут же, дивися добре, стояти буде в однім куточку млинчик, не більший, як ті млинки, що діти собі часом на потоках будують. Сего млинчика проси собі у Даждбога, а проси єго дуже, бо він не буде хотів тобі єго дати, буде казати, щоб ти собі брав і міх золота. Але ти уприся таки на млинці, то він тобі єго дасть наконець. Розумієш?
— Та вже розумію, — обізвався стрілець, шкробаючися в голову, — але що мені по млинцеві? Хіба я тим голодні діти погодую або своїй старій рот заткаю, як верну з порожнов торбов та з млинцем домів? Дала би она мені млинця, не бійся, а то такого, щоби мені єго ні ти та ні сам Даждбог не відтулив. Ти ще, мабуть, моєї старої не знаєш.
— От плетеш, та і сам не знаєш що, — каже лісовик, — хіба ж я тобі не казав, що я тебе люблю за тото, що горівки не п’єш та неділі шануєш? Дістань лиш той млинчик, а відтак не журися, ми твою стару вдобрухаємо. Спіши лиш, щоби-сь на шкляних горах став, заки ще Даждбог рушить зі сонечком світ об’їжджати, а то пропав би увесь твій труд. Біжи ж!
Стрілець пошкробався ще раз у голову та хотів щось казати, але лісовик ухопив єго за прошивку та і натис у плай, давши єму ще здоровий кулак у потилицю на дорогу, а то такий, що і нестямився неборак, як став і на шкляній горі, і у кришталевих дворах Даждбога, що саме тогді збирався зі сонечком виїжджати. Як же ж уздрів він стрільця з туровим серцем, так і врадувався велико, та й став у него питати, яку він нагороду собі хоче, а той став усе єму так казати і так робити, як єго лісовик учив. Як же ж уперся він на млинці, то уперся так, що ніщо було вже робити, так Даждбог до него і каже: «Ну. добре, на ж тобі отсей млинець, але уважай, що з ним робитимеш, бо ви, люде, ніколи не знаєте з вашого щастя користати, але всігди таке з него зробите, що найбільше щастє вам у найбільше нещастє переводиться». Се сказавши, упхав єму млинець у торбу, аж тут як ударить грім!.. Наш стрілець упав неначе неживий на діамантові помости у кришталевім дворі світлого Даждбога на шкляних горах.
Чи мало, чи довго він так без пам’яті лежав, аж тут промітуєся, аж він уже не в Даждбожих теремах, але у себе дома, під вікном на приспі.
«Гм, — думає він собі, — хіба ж отеє не дивний та не чудний мені сон снився? Такий, мабуть, і розумній моїй жінці ніколи не сниться! А претці таки се не сон був, а правда, бо ось у торбі і дивний той млинець, а під язиком корінець, і в потилиці чую ще добре той кулак, що мені єго лісовик на дорогу дав. Але що мені з него? Який сам зроду дурний та божевільний, такого другого дурня послухав, того лісовика з зеленою бородою!.. Не лучче ж було мені набрати повну торбу золота або діамантів, як правити отсю пусту забавку, та ще за ню і такого грому від Даждбога вислухати, що мені виділось, що мене моя стара отеє так гарно макогоном уцідила, як то она часом з примхи любить! Гай-гай!.. Але треба іти сей млинчик де на смітє кинути, а то як стара вздрить, то не бійся, що не тямитиму до нових віників!»
— Капустяна ти головко, — обізвався єму лісовичок з-за плечей, — чи ти би лиш діправди отсей премногоцінний млинок на яке там небудь смітя не кинув? Гай-гай, які ж то ви, люде, дурні!.. Хіба ж ти не знаєш, що сей млинець має таке до себе, що як скоро ним лиш покрутиш та і скажеш: