— А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? — лаю я на хлопця.
— Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, — повістує хлопець, плачучи. — «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» — «Не йди, синку, — кажуть неня, — а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».
XII
Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:
— Плати за похорон.
— Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!
— Ні, таки плати зараз!
— Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?
— Чорт по твоїй душі! Плати та й годі… мені…
— Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного[11] та кілька щіточок, хіба то беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.
— Сюда з ним, — каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.
Аж тут уходить і війт з десятником.
— А ти, — каже, — набрав у жида на сажні, чом не робиш?
— Коби я годен, — кажу, — я би робив, а так, самі видите, що не годен.
— То дай заліг, — каже війт, — або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.
— Жидівське, — кажу, — не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату[12] му заплачу.
Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.
Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.
— Добрий вечір, брате!
— Добре здоровля. Прошу, сідай.
— Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?
— Забрали, — кажу.
— Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, — упік Яків.
— Від тебе, брате Нестерюку, — кажу, — мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.
— В один раз! — повторив Нестерюк гірко, — а тепер?
— Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.
— Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! — ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.
— На тобі пак, — каже. — Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.
— Як то закутало? — питаю я.
— Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри[14] в лісі рубає.
XIII
Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.
Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:
— А що дієш, брате?
— А що ж би-м, — кажу, — діяв? Лежу.
— А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?
— Чутиму.
— Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.
— Як оце? — питаю я.
— Отак, — каже Яків. — Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.
— А твоє ж господарство?
— За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.
— Ти дурень! — каже та й пішов, свищучи, у двері.
XIV
Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить[15], і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж тут прибігає гайдук з бецирку[16].
— Іди, — каже, — пан староста тебе потребує!
Приходжу до старости.
— А що там, — каже, — небоже, подужав?
— Подужав трохи, — кажу.
— А дома як?
— От як, — кажу, — сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже, поволають, пропало все: і грунт, і господарство.
— А як ти слабував, хто тебе кутав?
— Яків Нестерюк, — кажу.
— Годний хлопець, — каже староста. — А знаєш, чого я тебе кликав?
— Пан світлий скажуть!
— Прийшов тобі абшит[17].
— Мені абшит? — кажу я, а тут з радіщ аж нестямився. — Як то може бути, пане?
— Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.
— Котрий то жандар? — питаю я.
— А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.
— Пане мій годний! — кажу я та й упав старості в ноги. — Пане мій добрий; дай, Христе-боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!