— А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У моїй компанії добре!

Цілий рапорт як раз усміхнувсь. Наш капітан та про добре говорить!

Але Бая не много думав.

— Пустіть, — каже, — пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму. Отак!

Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала.

— А це, — каже, — як?

— Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає.

— Про мене, — каже капітан, подумавши хвильку, — Шовканюк іде на урльоп.

VI

Другої днини дали мені урльопас[5], дали кабат дранкавий, дали мантлину[6] стару-стару та діряву та й пустили. А я такий уже рад!

— А де, — кажу, — мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?

— Да нема, — кажуть, — пішов у місто.

— Ох, мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.

— Да не дожидай ти багацько, — каже дехто з цугу, — а то фальфебер як тебе захопить, то матимешся.

«Коли так, то хіба йти, — думаю собі, — а мойому пану капралові най бог дає, що сам розуміє». Отак думав я та й пішов.

А за містом — я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.

— Пан капрал! — кажу. — А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?

— Да я умисне, — кажуть вони, — бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль додому? — кажи правду.

— Сорок миль да ще й кілька, — кажу я.

Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.

А то студінь така, господи! Сказано — перед різдвом.

— Ходи, — кажуть, — у шинок, вип’ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досі і не пив. «Отакого, — думаю я собі, — коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, — гадаю я собі, — коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести».

— Час мені до касарні, — стали нарешті пан капрал казати, виймають п’ять левів баночку та й дають мені.

— А це нащо? — кажу я.

— На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не маю, бери, що є.

— Да я, — кажу, — зафасував[7] два леви срібні; мені доста буде.

Вони аж розсердились.

— Коли я тобі даю, то бери, — кажуть. — Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.

Не хотів я їх більш гнівати — узяв. «За два леви, — думаю я собі, — куплю нені добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові кожній сестрі по рантухові[8] тонкому та широкому».

Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут — не студінь, ні! аж око в’яне.

VII

Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі, йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п’є що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п’яний абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене в торбинці і два калачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби визнини штука. «Да не буду їсти, — думаю, — домів принесу». А тут мені так і позіваєсь! «Сяду, — думаю собі, — припочину минуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну». Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило. «Це я змерз», — думаю собі; хотів встати — не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..

VIII

Прокидаюсь — а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.

Я так і стрепенувся.

— Ох, мені лишенько, — кажу, — а я де оце?

— У мене, — каже жандар, — як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.

Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.

— А це, — кажу, — як я тут зайшов?

— Бодай і не згадувати, — каже жандар, — учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.

— Боже, милий боже!..

— Так тобі треба, — обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, — не пий, лайдаку!

А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такіто люди!

Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.