— Приніс нас, паніматочко, сивий кінь до вашеці на поклін від князя молодого до двора золотого.

А самі уклонились тричі. Стара зараз пристала, доньки навіть не питаючи. Хотіла — не хотіла бідна Олена, подавала увечір рушники; а взимі відогралося й весілля.

Привіз Іван свою молоду жінку до себе, а сидів він далеко уверху. Що вже його старі не тішилися, господи! Коли б були могли, то би були свою молоду невістку в образи посадили та як до святої молилися — так її любили. Але що ж? Олена як сумує, так сумує. Бувало, лиш вийде в садочок, вимче стебельце васильку та й пестить коло серденька, тільки їй і радості було. Або сяде, бувало, під запашною крислатою ялицею та як зачне співати! Аж пташка в лісі втичне, слухаючи її, такий тото голосочок мала. Співає і плаче, а сама, сердешна, бліда, бліда!

Іван був і досі неввічливий, а тепер ще гірший став — мов крига леду студеного: ні доброго слова з його не почути, ні ради, ні поради. От хіба тілько в його розривки було, що стане, бувало, під явором на обочі та придивляється світу божому. От тогді ніби трохи повеселішає, ти б сказав — той чистий полонинський вітер тугу його розвіяв або перед сонечком ясним, що у синіх високостях сіяло, горе його розтопилось і, як віщун наш любий каже:

Сховалося у серці лихо,
Як звір у темному гаю…

А в хаті сяде собі кінці стола, зіпреться на руку, засумує, потемніє, а далі як устане, як удариться по полах руками, як вдихне тяженько! — та й вийде, мов п’яний, надвір. А стара ненька плаче; «Синку, Іванчику мій золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобі стан козацький дати, та не знала я тобі доленьки впрохати!» Такої стара, бувало, заводить, а невісточка її прехороша сидить собі в городчику та стебельце васильчику до серденька горне.

Дав господь і Николая святого діждатися. У нас храм. А красно та любо на божому світі! Пташки щебечуть, що чоловік аж сам себе не чує, зелені ліси ялинові позацвітали та припорошили шовкові трави, мов золотим маком. Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка-річка бринить по білому камінню — ти б гадав, що срібло розсипалось та задзвеніло. Мило, весело! Лиш у Івановій хаті сум, мов у домовині. Стара куди кинеться — плаче:

«Синку мій, Іванчику мій! Іди, — каже, — хоть до тещі на храм, може, межи людьми розважишся. Іди, любчику мій».

— Піду! — каже Іван, а сам аж чорний,, так змарнів. — Піду; збирайся, жінко, підемо обоє.

Зібралися, пішли. Стара випровадила їх аж у плай, вернулася, плаче. А далі як припаде до образів, як стане поклони бити, як стане русти! «Господи, — каже, — господи милосердний! Коли нема вже моїй дитині ліпшого, талану, то волію я його поховати — легше мені буде!» Кроваві сльози почуріли з темних її очей.

А молоді ідуть собі плаєм — нічичирк. А пташка так щебече гаєм, аж просить: «Співайте, співайте, люде, з нами — дивіться, як красно дав господь милосердний, — співайте!» А квіточки, що краєм процвітають, собі просять: «Любіться, обніміться, люде! Обгорніться чистою любов’ю — от як ми!» А самі пригорнуться одна до одної, мов справді вони обіймаються. А бджілка манесенька ґуля та ґуля собі плаєм, та в одно гуде: «Ану, люде, ану подивіться на мене! Адіть, я з кождої чічки мід збираю; збирайте ж і ви — світ сесь солоденький, — збирайте!» А кобилечка невеличка собі виспівує та вигукує в зеленій траві: «Ану, люде, ану! Годі журиться, ану лиш погуляточки, погуляточки по світові божому — от як та от як!» А сама як підскочить собі, як знов заспіває — аж дзвонець-зілє у траві зашумить!

Іван повеселішав трошечки.

— Олено, серце! — каже. — Коли нема мені від тебе ні словечка любого, то заспівай хоть! Вона зараз і завела:

Гей, засвіти, місяченьку,
Да й ти, зоре ясна!
А в лузі, в лузі,
У лузі пшениця —
Там дівчина прекрасна.

Пшениченьку дожинає
Та угору поглядає:
Гей, чи високо
Да чи далеко
Сивий сокіл підлітає?

Літає він да літає,
В квартирочку зазирає:
«Гей, сію руту,
Да сію руту, —
Гой, подай, мила, руку!»

«Рада б тобі ручку дати,
Та боронить стара мати:
Узяла мати
Нелюба до хати —
Годі рученьку дати».

«Да відсунься, моя люба,
Да відсунься від нелюба!..
Зайду я з луга,
Та заб’ю нелюба,
Да як того голуба!»

Ще голосочок прекрасної сеї співанки відбивався гаєм — ти казав би, кожде дерево співало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! — Василь стоїть перед ними. Увесь у золоті, а сам красний, красний! — ще кращий, як був, лиш що поблід трошки на личку. За ременем пістолета та насаджувані ножі.

Молоді стали. Василь протяг руку:

— Як маєшся, брате Іване? Здоров?

— Здоров, славити бога! А ти?

— Здоров, друже мій.

Та й поцілувалися.

— А се де ти дотепер був? — став Іван питати.

— Був я, пане-брате, в Угорщині в опришках; старшував на сто хлопців, — гадав забуду своє кохання. Годі! Тепер вернув до тебе довідатись, як живеш. Значно по тобі, що нещасливо. А Олену пізнав би хто сьогодня, що то вона? Не коротай, пане-брате, віку молодого — віддай її мені!