У нашому чагорі є красна велика поляна, покрита шовковою травою та усілякими цвітами; тут наші парубки поставали.

— Стріляй! — каже Іван.

Василь стрілив. Лиш фоя посипалася з ялиці, а Іванові нічого не сталося.

Іван засміявся; звів скалки, пістоля загриміло — а з Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці рантуховій, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками повишивала.

Іван заток пістоля за ремінь, а сам пішов до Василя — слеза йому в очах закрутилася.

— Видиш, брате, — каже, — треба нам сього було?

— Зав’яжи мені руку, — каже Василь, спершися на дерево, — бо зачинаю ослабати.

А кров, бачите, так грає косицями.

Іван здоймив собі боржій шовкову хустку з шиї, приклав лісової губки до рани та й зав’язав.

— Ходім, — каже, — тепер додому, я тебе підведу.

Пішли мовчки. Але недалеко хати каже Василь:

— Олена тепер твоя!

— Авжеж, — каже Іван, — по-лицарському праву моя.

— Я без неї не можу жити, брате Іване!

А се так жалісно промовив, що аж трохи не сплакав. Іван стис плечима.

— Попрощаймося, брате, — став Василь далі казати, а сльози йому, як град, гарячі по тварі покотилися, — попрощаймося, братчику! Двадцать років ділилися ми лихом і добром, двадцять років беріг ти мене, як свою душу. Дякувать тобі, братчику. Прощай мене!

Обнялися, поцілувалися, сплакнули та й розійшлися. За Василя ніхто більше не чув — пропав, як під землю впав. Одні казали, що втопився, другі казали, що пішов у опришки, ба деякі казали навіть, що пристав до угорського війська. Будемо видіти, а тим часом ходім до старої Гинцарихи…

Федора Гинцариха була собі багачка на все село, але не сиділа вона в селі, тільки у потоці, у Ріжі. Мала вона там побиті хати та й мешкала собі, мов яка вельможна. А дочка в неї, дочка! — чорнобрива, кароока, а на личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, дує на неї, як на дорогий камінь, де. коралі красні, де уставки мудрі, де киптар уписаний, де пояс славний — Олена все дістала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та й посадить під образи коло віконця: «Тут тобі, донечко, — каже, — сидіти, а не коло печі вештаться. Личенько згорить».

Але полювали раз над Ріжею два легіні: Іван і Василь.

— Е, що! — каже Василь до Івана. — Годі, ходім домів! Щось мені сьогодня не йде під кріс.

— Ходім, — каже Іван, та й пішли. Але не учинилися вони ще в потоці, аж тут здоймився вітрець, звіяв хмарку до хмарки, та й ні з сього, ні з того став дощик росити. А наші стрільці навіть без сердаків.

— Що робитимемо? — питає Василь.

— Хіба повернім до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде, — каже Іван.

Повернули. Стара приймила їх любенько, бо зроду щира була, а часом то любила й забавитися. Наші легіні не були від того.

Але тут інше сталося. Олена, скоро побачила Василя, то аж ув’яла, як та квіточка на сонці, а Іван, уздрівши Олену, аж упрівав. От таке-то тутки подіялося, та й то за одну минуточку.

Дощик попійшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як дзеркало; гори дишуть усіма запахами, — красно, любо, мило.

Парубки попрощалися, пішли, а удова їх випровадила аж за ворота. «А що, — питає жартиком, — котрий з вас шле старости?»

Легіні усміхнулися, подякували старій та й пішли мовчки Ріжею. Сказали собі «добраніч» та й розійшлися.

Се діялося в суботу. В неділю стрілялися наші парубки, а в понедівнок, знаєте, був у Гинцарихи молодший брат Василів та й дав Олені знати, щоби вона на його надії не мала. «Ми, — каже, — з Іваном мірялись: я пройграв — а ти будеш Іванова. Але не забувай про тото Василя — ти його ще колись побачиш, а сим часом бувай здорова!»

Післанець лишень сказав своє та й пішов, а Олена в плач, у голос:

— Ох, Васильку мій! ох, Василечку мій! ох, Василиченьку мій!

— Годі, годі, любко моя! — каже стара, а сама так і журиться. — Годі, донечко моя, бо головка болітиме, та ще на личку мені змарнієш, годі, щебетушечко моя!

— Нащо мені краси, нащо мені личка мого рум’яного, коли Василечка нема? Ох, вайльо, вайльо!

— Бідо ма бо з тобою, дівко! — стала стара нарешті сердитися. — Або Йван, може, не кращий від Василя, або, може, не однакі багатирі?

От так сумувала Олена цілий тиждень; навіть і до церкви в неділю не йшла, але вимкнула в городі стебельце васильку, сіла собі під калину та й в одно плакала та тулила-пригортала зілє до свого гарячого серденька.

Під полуднє летить служниця, що за ворітьми стояла, щодуху в хату.

— Газдине, — каже, — до нас старости йдуть! Стара шурхнула з постелі в кліть, щоби хоть перебратися, бо з жури за дочкою навіть не перебиралася сьогодня, — .. а сама вже така рада, господи! «Що ж, — гадає собі, — віддам мою одиначку за хорошого парубка, то й минеться її туга».

Пішла в хату. Старости привіталися, поцілували її в руку.

— А раді гостям, паніматочко?

— Добрим людям хто ж не рад би? — каже стара. — А яка щаслива година вас принесла? — а сама сіла собі в образи.