Тільки не будем поспішати з розвитком сумної дії. Придивімось уважно до всіх його рис. йому тільки ще йде дев’ятнадцятий рік. Як виріс Василь за останнє літо! Шия зробилась крута і дебела, і заблищав хвилястий чуб. Міцні губи налились здоров’ям, пробиваються вуса. Співати почав басом. Здорові руки, ноги, дужі й спритні, і зовсім нечутна хода, неначе йшов він, не торкаючись землі, в повітрі над стежками, дорогами, над травами, — якщо хто розуміє таку ходу. Весь його юний світ перебував у такій гармонії і був так обернений до дії, що, здавалось, змахни він в певну мить руками, і можна полетіти з такою легкістю, з якою літаємо ми часом в нерозгаданих снах.

До дівчат на вулицю він виходив лише в присмерку. При сонячному світлі соромився навіть дивитись на них, особливо буденного дня. Тільки запашні вечори, яких ніде в світі, крім України, нема, відкривали йому зблизька дорогі дівочі очі.

І що тільки могло б вийти з такого комсомольця! Вкажіть йому дорогу, дайте науку, дайте техніку і тоді посилайте куди завгодно: в інженери, в капітани, в дипломатичні місії, артисти. Посилайте його тоді в битви через гори, моря, через полюс. Нема нічого в людській діяльності, де не справився б Василь, легко при цьому посміхаючись дідовою посмішкою.

«А чи не потанцювати мені? — подумав Василь, відчуваючи в тілі незвичайну легкість і радість духу. — Дай я трошки потанцюю, повчусь собі нищечком, отак-от, щоб ніхто не бачив… Е-е! Та я, здається, вже й танцюю. Давай так, та ось так, отакечки, так і так!.. «Од села до села танці та музики! Курку, яйця продала, куплю черевики!..» Слова байдуже які. Можна й старі поки що».

Василь і сам не помітив, як закурів шлях від гопака й пил зазолотів між тинів через усю вуличку. І від глухого тупоту його ніг і жагучого шепоту серед сонного безгоміння утворилась така тиша, і стільки злагоди розкрилось у всьому від землі до зірок, немовби ніколи, скільки світ існує й існуватиме, не мав і не матиме тут місця жоден злочин. Василь творив свій танець на сонних. вуличках не вперше. Коли він протанцьовував мимо чиєїсь лозяної клуні чи кошари, старі люди не раз прокидались і навіть, здавалось їм, бачили щось крізь щільну попліть, але, не бувши певні, що це не сон, казали другого дня: «Щось чи приснилось, чи примарилось уночі, нехай бог милує. Прокидаюсь — танцює на шляху, аж земля гуде! Щось, мабуть, неспроста провіщає».

Василь протанцював уже три вулички. Отак, певно, й народжувались народні танці. Не по танцкласах, не на паркетах виникли їх святкові рухи, а в тайних наказах жаги оволодіння, де вже не з волі скрипок чи труб, а за непорушним законом життя душа рветься у височінь, коли, підкоряючись внутрішній музиці поза всіма законами тяжіння, торжествуюче тіло відривається від землі навстріч кращому, що несе в окремій людині безсмертна душа його народу.

Ніколи ще не танцював Василь з такою насолодою й радістю. Заклавши праву руку за голову, а ліву заклавши за спину, здавалось, не поступав — линув над селом у хмарці золотавої куряви, збитої могутніми ударами ніг, і довгий курний слід клуботів за ним над тихими завулками. Онде вже й хату видно… Постріл! І… нема Василя. Упав він просто з танцю на дорогу — в смерть. Легкий порох знявся над його трупом у місячному сяйві. Щось пробігло вдалині між верб. Захропли коні.

Як жаль, що в кіно не можна було промовляти! Німі були тоді ми ще, як діти. А час настав розповісти: хто і за що вбив Василя-комсомольця?

І ми ставили напис замість крику, аби читали люди. Тільки перед тим, як ставити напис, заворожували артиста-батька. Хай відречеться він від усіх життєвих дрібниць, хай думає всю ніч на самоті, начебто його дітей невинних постигла загибель. Вийшов тоді в поле вражений до краю артист і став на кургані, звідки розходились шляхи на всі сторони світу. В глибокій громадянській скорботі піднявся артист над німотою своєю, і голосніше від усяких слів загримів тоді напис з розкритих його уст зразу на всіх мовах:

…Гей неситі Білоконі,
Вовкогони люті,
Ви мого Василя вбили???

Нема відповіді. Тільки дроти телеграфні гудуть сумовито під вітром, розносять печаль по просторах. Постояв осиротілий батько в полі, і хоч не було навколо ні безодень, ні гір, здавалось, голова його сягала неба і гнані вітром важкі хмари торкались серця: син-комсомолець лежав на столі.

Нема відповіді Опанасові Трубенку. Тоді він пішов у село. Вулиці села, як завжди, малолюдні. Стрів приятелів Хоми, мовчки відвернувся. Ось і сам Хома стоїть на подвір’ї. Краще б йому сховатись у хаті чи клуні. Не ховається Хома, боїться — раптом заваляться стіни, впаде стеля на голову? Він щулиться навіть посеред двору — чи не падає каміння з неба?

— Хомо, ти?

Мовчить Хома, не підводить очей. Тоді Опанас підійшов упритул.

— Василя, питаю, ти вбив?

— Ні, не я, — прошепотів Хома й пополотнів, навіть сірі очі заволокло якимсь каламутним туманом.

— Не ти?

— Не я.

Опанас подивився на Хому довгим допитливим поглядом і мовчки пішов.