Пісні вливалися в процесію з усіх вулиць і вуличок безупинно, неначе потоки у велику ріку. Старі козацькі й чумацькі мотиви, і пісні праці, й кохання, і боротьби за волю, й нові комсомольські пісні, й «Інтернаціонал», і «Заповіт», і «Побратався сокіл з сизокрилим орлом — гей-гей, брате мій, товаришу мій!..», і знову «Смело мы в бой пойдем за власть Советов» — все поєдналось у єдиному громоголосому звучанні. Співці охоплювали піснями цілі віки свого життя. Урочисто грав духовий оркестр. В найскладніших звукових сплавах, у зіткненні мотивів, мідних, сурм, голосів, литавр і нових пісень народжувалась народна героїчна симфонія перемоги нового життя на землі.

Опанас ішов за домовиною, не зводячи очей з свого сина. Він не плакав і навіть, здавалось, посміхався й шепотів якісь слова, повертаючи іноді голову до співців якимсь невимовне болісним рухом. Дружини поруч нього не було. Підкоряючись могутньому наказу життя, вона відразу ж повернулась у хату ще від воріт: прийшов її час — родити.

Не було й Наталки. З пристрасним риданням металась вона в малій своїй літній хатині, б’ючись грудьми об стіни, розриваючи на собі одяг. Все протестувало в ній, все потопало в стражданні. А коли проносили милого зблизька і стіни застугоніли від співу, вона впала на постіль у сутенному кутку майже непритомна.

…Ой устань же, сивий орле,
Вернися додому!
— Не вернуся, моя мила,
Горенько з тобою…

Архип Білоконь буквально прикипів до вікна. З вулиці здається він повішеним на стіні зображенням Каїна в старій потемнілій рамі. Рот роззявлений, волосся розкуйовдилось від спеки. Він не дихає. Він вперше до мозку кісток відчуває, що далі так жити неможливо. Що сподіялось у державі?! Розпадається клас. Сількор Василь Трубенко подолав смерть… Кинувся Архип у сіни до Хоми.

— Хомо!

Нема Хоми.

— Хомо-о!!!

Хома тікав, мов загнаний звірюка. Без картуза, в самій сорочці на випуск поверх штанів, як навіжений, гнав він полем, сам не знаючи куди.

Піт заливав очі, важкий подих вихоплювався з пересохлого горла. Раз у раз озирався він на всі боки, немовби навздогін йому бігли всі навколишні села. Які страхи шматували його темну душу — жах, лють, чи приреченість, а чи пекучий жаль на себе за сподіяне, тільки став він раптом посеред квітучої гречки й відчайдушне гукнув у бік села:

— Я!.. Я вбив його!.. Вночі, коли все спало… А він ішов вулицею сам… і танцював!!!

І знову кинувся бігти — в один бік, потім у другий…

І раптом впав з розгону стрімголов додолу і шалено завертівся, неначе прагнучи вритися, вкрутитись в землю, як хробак.

А Василь… Коли несли його мимо садів, які він так любив, і мимо поля розквітлих соняшників, плоди й квіти майже торкались його чистого обличчя, і тут багато хто не міг витримать і плакав від нестерпного протиріччя й протесту. І тоді прості слова старої чумацької пісні:

Ой ревнули воли, степом ідучи,
Сльоза сльозу пробиває,
Та вже ж, милі браття,
Нашого товариша, гей, та й на світі немає, —

гримотіли, мов грім серед поля, а на них вже напливали хвилями «Землей владеть имеем право…», «Час розплати настав…», і «Воспрянет род людской…», і рокована дрож валторн.

В блакитній високості непомітно почали виникати хмарки. Вони росли і множились, перебуваючи в безупиннім змаганні й мінливості. Деякі з них скидались на урочисті голови бородатих пророків, інші — на снігові гори, а, декотрі мчали вершниками на фантастичних подобах коней. А поперед небесного воїнства, розпростерши крила, осяяний промінням сонця, летів велетенський птах. Потім пророки, воїнство і птах об’єднались в одну чорну хмару, що заполонила небо аж по саме сонце. І коли Чуприна почав виголошувати над прахом Василя прощальну промову і руде волосся його розметалось і завихрилось від патетичних рухів, — зашуміли верби над його головою, загуркотів грім, і на запилену землю линув дощ — буйний та теплий.

Було щось невимовне радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі, і всі це відчули. Він ніби змив всі рештки смутку і скорботи з людей. В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя. Ніхто не тікав, не ховався від дощу, а діти підводили до нього свої смагляві мокрі личка й виспівували: «Дощику, дощику, перестань, поїдемо на баштан!..»

Омиті були сади, баштани, городи, поля. На чистих яблуках і сливах, укритих незайманою патиною, бриніли найчистіші дощові краплини, вилискуючи й перекочуючись з плоду на плід і падаючи на землю.

Від людського життя і навіть від життя цілих поколінь людей залишається на землі тільки прекрасне. Увесь рід Білоконів незабаром щез без сліду. Зате й по сей день живе в народі добра слава про Василя Трубенка. Утих лише смуток за ним і жаль, поступившись місцем вдячності.

Пригадують його легку ходу, його усмішку, любов до людей і все, що він умів робити весело й спритно. Пісню про нього склали. Тільки постарілий колгоспний бригадир Опанас ні-ні та й заридає в клуні уночі за своїм любим сином, шапкою затуляючи ридання, щоб не злякати солов’я на вишні.

Щебечуть солов’ї по молодих садках. Лине здалеку дівочий спів. Колгоспна земля квітне, як ніколи. Дід Григорій удостоївся тиші поряд свого побратима.

А Наталка знайшла щастя з іншим і з ним — утіху в праці й дітях.

1930-1952 рр.