Ні, не примарилось. Прийшло воно і є. Нова сила речей постала з революційного ладу з такою незаперечністю, як світ постає з світу. Жовтнева соціалістична революція наближалась до села з прапором колективізації.

Тільки не зрозуміти цього Архипові Білоконю, поки й не повезуть його, лихого й темного поборника земельного шмата, в інші краї, поки не замовкне він навіки десь і не лишиться на землі не те що звання його — сліду не лишиться.

Недаром у дворі так тужать пси свою собачу тугу. І сум стоїть недаром. Рахунки на землі почали зводити по Марксу за століття.

Тяжко Архипові Білоконю! Чи ж він не трудився? Ой, аж у горлі пересохло з ненависті! Сьогодні в сотий раз прокляв він владу й лад, і врожаї, і землю, і навіть дощ, якого закляв не поливати колгоспних нив.

Коли б він міг убити сількора Василя, повісити чи задушити! Коли б душа покинула його, коли б упав він трупом серед двору, а вся родина голосила б над його лихою долею, то навіть мертвий трясся б він і проклинав з того світу.

— Годі голосити! Ви-и!

Грюкнув кулак по столу — підстрибнув хліб і ніж на піваршина. Створилась тиша, як перед вибухом бомби.

— Читайте далі, батюшко, — простогнав Білоконь, прикипівши великими темними очима до газети в руках отця Герасима.

Вичитує батюшка з газети відхідну всім ворогам колгоспного нового життя й зокрема йому:

«…Архипові Білоконю, який підриває колгоспний лад, приховує насіння, нищить поголів’я худоби…»

Знову верескнули жінки на чотири скрипки. Затулив лице руками Білоконь, потім раптом вхопив сокиру і метнувся в сіни. Родина за ним. Куди?.. І сам не тямить. Йому здається, що біжить він рубати голову сількорові Василю, який стоїть, можливо, біля небіжчика діда. Ось він підбіг до нього, хапає за горло, заміряється сокирою. Повисли на сокирищі жінка й дочки.

— Пустіть!

Не пускають. Вбігає молодший Білоконь — Хома — і теж не пускає. І не сількора держить Білоконь Архип за груди, а власного коня в стайні.

— Не дам! Пустіть мене! Порубаю!

Басують коні в Білоконевій стайні, і тужать иси.

Батько сількора Василя, середняк Опанас Трубенко, був людиною неквапливою. Ніколи на своїм віку нікуди він не поспішив і не зрадив своєї вдачі й по цей день. В колгосп він також не поспішав, хоч давненько вже збирався. До того ж, здавалось йому, і побічних причин, щоб не вступати, було чимало, — то те, то се, то старий батько помер, то начебто вступив уже був двічі або тричі, так знов якось випав — не так записали, чи що. А втім, хто-зна, може, ще й так обійдеться, — важка справа.

— Вже як його бути, й сам не знаю, — признався він якось своїй жінці Одарці, коли не було поблизу дітей. — Недаром нас середняками дражнять, — коли на одне вухо слухаєш правління артілі й Василя, а в друге наче сам нечистий нашіптує: «Не йди, не йди, не йди…»

— Ой, правда, — зітхнула жінка.

— Як змінився світ.

Куди не гляну, куди не обернусь, чую: все міняється. Навіть хата наша й та вже не та. Примічаєш? Наче не зовсім і наша, хоча і наша. Неначе стіни в ній розсілись і стріху вітром. зірвало й понесло… і видно стало все… так видно й моторошно… Щезла тиша. Отак, як Дніпро не потече назад, Одарко, не потече й життя. Що було, те минуло…

Опанас замовк. Жінка дивилась на нього здивовано — ніколи він так багато не говорив. Подумавши трохи, Опанас зітхнув:

— Може, вступимо, як ти гадаєш?.. У колгосп. І Василеві приємно… Бо й люди вже гомонять: син сількор, людей до колективу підбиває, а батько з матір’ю вдома.

— Ну, що ж, — погодилась Одарка, щоб тут-таки свою згоду замінити побічною малесенькою, як їй здавалося, незгодою. — Давай. Тільки я так собі постановила: самі вступаймо, а волики й корівка щоб удома…

Опанас не перечив. На підставі нескладного життєвого досвіду він розумів, що сперечання ні до чого, крім зайвого галасу й неприємностей, не призводить, до того ж він, добра й лагідна людина, раз у раз жалував свою подругу: днями вони чекали на останню дитину.

Василь був щасливий. Батькове вирішення вступити в колгосп окрилило його. Правда, доведеться ще подолати наївні материні «умови», але загалом все так хороше й так мудро. Мине скількись часу, і самі вони, батько й мати, переконаються, як це гарно й розумно. Вчора в правлінні дивився він плани колгоспних земель. .Його чиста уява бачила в цих кресленнях немовби запланований зміст свого життя й, можливо, слави. Здавалось йому, що він уже не селюк, ні, він державний діяч Василь Трубенко. І село вже не темна нерухома маса, а клас.

— О батьку, тепер куркулям-глитаям кінець! А ще от нові машини одержимо. Коли б тільки одержати нам машини!..

Опанас Трубенко розумівся трохи на машинах — замолоду він років зо два батракував у Фальцфейна в Каховці й бачив там, як хліб збирають машинами. Тільки навіщо добувати все це мусить Василь? Нехай би інший хто поклопотався, чи ж мало добрих людей на селі? Та Василь стоїть вже перед батьком, готовий у дорогу. Потарабанив Опанас пальцями по столу: