— Діду ! — батько танки побив!—загорлали вони, задихавшись, і поквапом почали читати старому листівку.

— «Шановний Семене Власовичу!..»

— Пішли геть, нечистий вас носить! Не дражніться! — розсердився дід.

— Діду, таж справді! «Радісну вістку подаємо вам! Син ваш Роман Семенович удостоєний найвищої… Героя Радянського Союзу! — читали хлопчаки привітання Військової ради. — Ви з повним правом можете пишатись…»

В цей час з хати вийшла мати.

— Мамо! — кинулись діти до матері. — Мамо, наш тато Герой!

З цієї причини не довелось виступити з обвинувальною промовою прокуророві Орлюку.

Більше того — коли через півгодини Грибовського й Курбацького повели за село в провалля, ніхто в їх бік навіть не глянув. Народ купчився вже біля Романової хати.

Перед Семеном Клунним зібралося півсела.

Старий коваль не був письменним, тож листівку про сина йому читав уголос немолодий уже колгоспний рахівник Макар Падалка.

— «Шість ворожих танків знищив ваш син у нерівному бою на кордоні…»

— Шість танків!

— Тихо!

— «Тільки кращі сини нашого народу, для яких нема в світі нічого вище за захист Вітчизни, тільки такі люди здатні творити чудеса доблесті…» Читайте хтось, бо в мене чогось букви стрибають…

З цими словами розчулений Макар подав листівку Подорожньому.

Але не встиг Подорожній роздивитись, звідки починати, як не менше десяти голосів підхопили текст:

— «Недалекий той час, коли ворог буде розгромлений!»

Потім разом всі замовкли. Лунав лиш голос молодої вчительки:

— «І тоді син ваш повернеться додому до вас, до дружини, до дітей, повернеться з перемогою, й слава про нього, як про богатиря землі української, буде жити й гриміти в віках! Спасибі вам, батьку Героя. Військова рада фронту».

Запанувала врочиста пауза. Всі з повагою дивились на старого, чекали від нього слова.

— От вам і Роман! — почувся чийсь голос. — Що ви скажете, Семене Власовичу?

Але Семен і тепер, в урочисту хвилину життя, не зрадив себе, — суворість оберігала його горду душу від марнолюбства й сусти.

— Не знаю, — сказав він, спокійно вдивляючись кудись вдалину і дослухаючись до людського слова — чи нема часом у кого сумніву, невіри або й заздрості, — щоб не видатись смішним чи недостойним суворого свого часу, додав байдуже:

— Як на мене, то це або агітація якась, або ж брехня. Як же це, справді, щоб отак от шість танків? Що це вам, крижаки на болоті? Та на який ляд тоді кувати їх, залізо переводити, коли отак!

— Це вже не нашого розуму розпорядження, — зауважив Хома Чепурний. — Виходить, так от!

— Ну, коли так, то й так. Нехай-но вже. Я радий, — здався старий коваль.

І тут з-за повороту з’явився раптом на вілісі — хто б подумав? — Роман!

Спершу ніхто його не впізнав. Він був без бороди і весь у пилу. Тільки ясні, як колосся ячменю, вуса свідчили, що це Роман. Легка гімнастьорка, погони, пілотка й перебування в походах омолодили його років на двадцять. За плечима — гвинтівка. На грудях — Золота Зірка. За вілісом гуркотіла пара трофейних тягачів. Це генерал Глазунов прислав на посівну обіцяну допомогу.

Оточений народом, віліс зупинився просто самої хати.

— Романе Семеновичу!

Посипались запитання, вигуки, сміх і знову розпитування.

— А як той? А той? А чи живий такий-то? А чи далеко звідси? А як воює Павло Горобець?

— Нічого воює! Погнали Гітлера вже к чортовій матері аж у Румунію.

— А як Лобода? Як Бухало?

— І Лобода, і Бухало, і Гаркавенки, батько й сини, — доповідав Роман.

— А мого Опанаса не бачив?—спитала одна мати.

— Опанаса вашого, вибачайте, тітонько, нема вже, — тихо сказав Роман і зняв пілотку. — Нема Опанаса, й Левка Чепурного нема.

— Ну, а чи правда, що ти там побив щось, — обережно запитав Семен, коли Опанасова й Левкова матері побігли голосити на самоті.

— Шість танків! — підтвердили Романові товариші, що сиділи в вілісі.

— Чим?

— Пляшками, — сказав Роман. — Дай, думаю, спробую, що воно за пляшки. Кинув — горить!

— Що?

— Танк. Прорвались же до окопів. Так я тоді другу! Горить! Я бігцем до окопу, біжу, біжу, — третій вже через окіп. Я — рраз! Горить, аж гуде! То я тоді бігом до товаришів, а вони — ну мене цілувати. Стійте, кажу, дурні, не цілуйте, давайте, кажу, пляшки! Та за пляшки, та туди, вогонь його бери!

— Не брешеш?

— Чого ж брехати?! На очах у людей все ж було!

— А може, вам там з переляку засліпило трохи?

— Пожди. Не перебивай! Ну?

— Так от. Гульк! — а вони вже на окопах! Один, ну прямо на голову суне. Ой! Повірите, аж наче жаром сипонуло по спині. Нахиляюсь — пройшов! Дак я тоді розгинаюсь та в гуз четвертому!!! А тоді п’ятому! Шостому!.. От пляшки!..

— Оце виробив! Це ж, чув я, по п’ятсот за танк платять?

— Невже?

— А ти думав!

— Ну, а як же ти їх там кидав?

— Як командир учив. Прямо на зад, на гузку.

— Слабенький зад, чи що?

— А сатана його знає. Гази якісь там… Ага! От чого мені шкода, кат би його взяв, — піджака загубив.