Мандрика! Єдина несподівана нагода. Тонюсінька соломинка, за яку, можливо, зможе вхопитись, попросити, настрахати, пригрозити. Ось вони, двері його квартири. Яке щастя: в коридорі нікого!

І тут на порозі став Мандрика.

— Гордію Івановичу!.. Павловичу…

Пізнавши скоріш з голосу, ніж з вигляду, Грибовського, переляканий Мандрика швидко зачинив двері перед самим носом бандита.

— Відчиніть!

— Пропав! Боже мій… — жахнувся Мандрика. — Е-е… Я вас не знаю!

— Гордію Степановичу, ради бога!

— Я не знаю вас!

— Це я!

— Е-е… Не знаю!

— Грибовський!

— Не знаю. Я з вами незнайомий! Це провокація! Слухайте, я зайнятий!

— Відчиніть двері! Чуєш!? Двері відчини, уб’ю! — засичав Грибовський і, рвонувши що було сили, відчинив двері. Від сильного ривка Мандрика, що держався за ручку, вилетів у коридор. Але не вдалось Грибовському вскочити в кімнату.

— Громадянине, зупиніться, — почувся спокійний жіночий голос. Грибовський озирнувся — Уляна.

Тоді, зібравши всю силу волі, вміння прикидатись, набуте за довгі роки блукань по світах, він раптом випростався й, раптово заспокоївшись ніби, чемно вклонився, заговоривши французькою мовою:

— Даруйте ласкаво, мадемуазель, я не розумію, що ви сказали. Я не знаю вашої мови. Ви мене зрозуміли?

Потім він додав кілька слів ламаною російською мовою:

— Же сюї франсе… Я Франція… Де Голль, де Голль. Бітте, немножка вада, пжалюста.

Це було сказано з такою артистичною переконливістю, що не тільки Уляна, а навіть Мандрика піддався сумнівові, що перед ним стоїть німецький агент, який щойно називав його на ймення. Він подумав, що йому причулось. Грибовський помітив удачу і вмить повірив у рятівну брехню. Перед вчителями стояв немолодий вже француз у німецькій формі, «жертва фашизму» з розбитою фізіономією, геть запухлими очима, якого і не впізнати! Він був дуже щасливий. Він хоч і завтра готовий воювати проти німців у лавах Франції… Ах, ці німці, оті дикі мадьяри! Та він!..

— Нечиста сила! Таж це він і е! Антоніна, увійшовши, відразу впізнала Грибовського.

Суд над зрадниками Батьківщини й катами народу відбувався в будинку цієї ж школи. Уважно оглянули всю німецько-фашистську групу військовополонених.

Серед них впізнані були Курбацький, ще один бандит і навіть комісар фон Шредер, що навів жах на зсю округу.

Головував на суді військюрист першого рангу Петро Самійлович Величко. Головним обвинувачем від народу призначили Івана Демидоаича Орлюка. На відмову Орлюка виступати в такій відповідальній ролі через молодість та брак життєвого досвіду голова райради Демид Сорока еаявив на загальних зборах:

— Товариші, в наше село прийшла слава. Славу цю нам приніс відомий усьому Радянському Союзу Іван Орлюк. Тепер ми не прості люди. Тепер уже, коли хтось десь спитає, а де, мовляв, оті Старі Павлівці, то кожен скаже: «А це там, де народився той самий Орлюк, який прийняв па війні дванадцять поранень!»

— Шість, — виправив Орлюк.

— Шість для тебе, а для нас і для потомства ми згодні додати. Кому ж, питається, як не тобі, обвинувачувати ворога нашого. Кров проливати, то ти не був молодим?

Орлюк погодився, але дружині своїй він категорично заборонив бувати на засіданнях суду. Коли вона зовсім уже зібралась було, схвильована тяжкими спогадами, він обійняв її й пригорнув до грудей.

— Ти не підеш на суд.

Уляна. Як це так не піду? Чому?

Орлюк. Я не хочу, щоб ти буча на суді. Не хочу, щоб ти обвинувачувала…

Уляна. Іване, вони вбили…

Орлюк. Наших батьків… Саме тому я й хочу оберегти тебе.

Уляна. Я прошу тебе.

Орлюк. Ні, я прошу тебе. Те, що ти змушена була зробити на війні, вже надто багато для жінки.

Уляна. Ні.

Орлюк. Я прошу тебе, розумієш? Я не хочу, щоб ти знову вдихала цей сморід жорстокостей і злочинів. Іди в школу, вчи дітей добра. Там твоє царство.

Уляна. Я буду на суді. Я хочу їх бачити.

Орлюк. Нащо? Ти плакатимеш там і здригатимешся від прокльонів.

Уляна. Не буду.

Орлюк. Будеш.

Уляна. Я розтерзаю їх!

Орлюк. От бачиш, ти вже плачеш. Ти не підеш туди.

Уляна. Прошу тебе, Іване! Я потерпіла людина. Я маю право!

Орлюк. Я так само потерпілий. Але я повинен мислити й діяти залежно від сили речей. Коли я відступав до Волги, я ненавидів увесь світ і себе. Коли мене ранили, я навалювався на тебе всією вагою, і ти тягла мене з поля бою, брудна, замазана моєю кров’ю. Чи сказав я тобі хоч раз — не надривайся, не виснажуй себе, бережи свою вроду? Ні. Ми тоді рятували державу.

Уляна. А зараз годі?

Орлюк. Я не сказав — годі взагалі. Але там, де вже можна, — годі. Ти призвичаїлась, Улю. Ти сама себе вже погано бачиш. Тобі хочеться самій особисто нищити людську мерзоту, а вона не гідна твого погляду. Нащо тобі це? Я вб’ю їх і без тебе.

Уляна. Ти гадаєш замкнути мене в клітці?

Орлюк. Так. Я хотів би замкнути тебе в золоту клітку, щоб ніяке зло не сягало тебе.