Чотири українських фронти рухались на захід чотирма залізними потоками. У всеозброєнні воєнного досвіду, здобутого під Сталінградом, Воронежем, Бєлгородом, Харковом, на Дону і в безлічі інших битв, вийшли радянські армії на Дніпро.

Дві стародавніх столиці замаячило вдалині на горбах. Тисячоліття слов’янства на Дніпрі благословляло подвиги потемків, і святі Київської зруйнованої Печерської лаври, що вперше побачили страшний суд, дивилися з своїх золочених уламків на темну воду великої слов’янської ріки.

— Дніпро! Це ж тут я купався! Це моя річка, братці! — Сержант Орлюк стояв по коліна у воді, а на березі на мокрому холодному піску стояли його бойові друзі.

— Це мій берег, дивіться! Онде навпроти, якраз на горі, бачите, груші й вишні? То мої! А за вишнями й хата моя…

Але товариші не бачили ні вишень, ні груш. Бачив їх сам тільки щасливець Орлюк: вони зацвіли цієї осені в його серці.

Була темна ніч, одна з багатьох осінніх ночей, сповнених воєнних див і грізного солдатського щастя. Був сильний вітер. Дніпро неспокійно нуртував і кидався в імлі. Чорні хмари вгорнули всесвіт, і мряка стала стіною від землі до неба — глухого, беззоряного. Йшов дощ.

Раптом замигтів, запалахкотів огнями весь правий берег від Києва до Вишгорода й Межигір’я, й стало видно гори за Дніпром, і Дніпро, й піски Лівобережжя. За пісками в прибережному лозняку й далі за лозами у лісовій пітьмі, краяній безліччю вибухів, кипіла робота.

Рубали щоглові сосни й вікові дуби, пиляли дошки, стругали колоддя, палі для мостів, кріпили понтони, плоти. Тисячі найрізноманітніших засобів переправи — баркасів, човнів-душогубок, плотів, бочок, дощатих воріт і всього, за що тільки могла вхопитись людина, щоб не потонути, — все рушило на людських плечах через зарості до Дніпра.

Важкі колоди й слизькі дошки випорскували з рук, падали в ковбані разом з людьми, але десятки тисяч теслів, саперів, понтонерів, мостовиків не помічали ні скалок, ні подряпин, ні геть стесаної шкіри на своїх мозолястих руках і змуляних спинах, забували, що не спали вже дві доби й майже не їли, тому що ніколи було їсти, і їжа стигла в куховарів. Попереду був Дніпро, і кожен, від генерала до солдата, розумів, що треба поспішати на правий берег, поки розбиті в лівобережних битвах гітлерівці не отямились.

Підтягалась величезна артилерія, а від Переяслава-Хмельницького вже підкочувались до Десни танки славнозвісного Кравченка, але, не чекаючи на повний склад підкріплення, командування фронту звеліло солдатам і офіцерам армії Глазунова перейти Дніпро.

— Все… Починаємо! — сказав генерал армії Глазунов і, поглянувши на годинник, підвівся над картами. Підвелися й усі генерали, полковники, командири й політпрацівники. Військова рада закінчилась.

— Залишилась година. — Генерал Глазунов обвів очима всіх присутніх і сказав дуже тихо:—Забудьте на цей час накази, труднощі, всю суєту, весь механізм війни. Ідіть до солдатів і скажіть їм найголовніше. А найголовніше зараз — це добре слово. Скажіть їм найкраще, що підказує ця ніч. Я знаю: їх не треба ні переконувати, ні примушувати, — перед ними Київ. Але Дніпро від цього не мілкіший, і ворог не слабший. Це велика ніч. Тому не бійтесь великих слів. Скажіть їм, що сьогодні в усьому світі нема людей ні прекрасніших, ні чистіших, ніж вони. Міряйте життя й смерть великою мірою. Скажіть найпростішій рядовій радянській людині-солдатові, чиї діди й прадіди вимолювали собі в бога за копійчану свічку дрібок безсмертя, скажіть їй, що вічність сама стукає до її грудей цієї ночі. Ідіть.

— Солдати великого Радянського Союзу! Форсуємо Дніпро!..

Полковник Рябов, Зарубін, Федорченко й інші полковники й підполковники пояснили солдатам наказ командування. Полки стояли в імлі. Наказ був точний, і кожен давно вже знав свій маневр і передумав безліч думок, готуючись до переправи.

— Тисячу років тому тут приймали хрещення наші предки. Сьогодні в цю священну ріку увіходимо ми! — Полковник Федорченко, незвиклий до високих слів, вробив паузу, наче дивуючи собі самому. Він ніколи ще так не говорив, але відчував, що генерал мав рацію, що саме ці слова потрібні були солдатам зараз. І сам він був сповнений благородного відчуття історії. Голос його був ясним у тумані й глибоко людяним: — Хай же кожен з вас подумає, нащо він народився на світ у цей знаменний час! Чого чекають від нього народи? Якого подвигу! Роздивіться. Прислухайтесь кожен до голосу своєї душі. Чи вільна вона від тягаря особистого, спогадів, бажань?!

— Смерть фашистським окупантам! — глухо відповів полк з імли.

— Це велика ріка, — казав майор Підсікайло своєму батальйону вже край берега. — І хоч мости всі зруйновано, ми, однак, будемо на тому березі. Так звеліла нам Батьківщина.

Майор Підсікайло подивився в той бік, де під осінніми вітрами нуртували дніпрові хвилі, й грізно нахмурився. Дощ періщив його під вітром, та не про дощ думав командир батальйону.

— Чого ж нам побажати цієї ночі й що заповісти нашим нащадкам, якщо, виходячи з усіх даних, чимало з нас зачепить, так би мовити, снарядом, або накриє хвиля? Заповімо їм, браття… — Підсікайло ще раз глянув на кручі київських висот. — Тобто, я хочу сказати, що коли наш час настав, значить, заповімо їм безсмертя!