— Чому?

— Ми хочемо ввести в оману противника.

— Неправда! Де ваші солдати? Подати мені ваших солдатів!!!

Джентльмени зникли. З’явились веселі солдати, зовсім не схожі на відомих Орлюкові солдатів. Вони грали на губних гармошках бравурний мотивчик і посміхалися до Орлюка, як у театрі.

— Струнко! — закричав Орлюк, підводячись на закривавленому столі. — Ви ображаєте мої рани!!

Солдати вмить зникли.

На їх місці з’явився хірург і поклав на обличчя йому білу марлеву маску.

— Ай!.. Ай… Ай… Виходь на війну! — заплакав Орлюк і зірвав маску. Потім він підвівся з столу. І тут він помітив, що він величезний, метрів з двадцять, коли не більше, заввишки. Він стояв закривавлений на п’єдесталі, як пам’ятник, освітлений прожекторами. На ньому була його солдатська шинель. Голова його майже торкалася стелі великого залу.

В залі повнісінько добре вдягнених крихітних незнайомих людей.

Вони дивились на нього зворушено й байдуже співали знайомий дорогий мотив.

Раптом він покинув їх. Він зробив це якимсь одним рухом і полинув до хмар. Потім він плив морем, чи, вірніше, не плив, а летів понад морем, без літака, просто, як пташки, і море клуботіло під ним, як велетенська ваза з перлів, і звучала дивна музика, а над морем клуботіли такі ж казкові хмари. І все звучало захватом безмежжя, безкрайності.

Потім він опустився на воду, і ним почало кружляти з неймовірною швидкістю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.

— Іваночку, Іваночку! — почулися крізь музику здалеку звідкілясь рідні голоси.

— Іваночку! — кричали на березі його батько, мати, дід, сестри та Уляна.

Тоді, зібравши останні сили, він виринув з воронки на поверхню й закричав:

— Я тут! Живу-у!..

— Молодець! Оце я розумію, оце боєць! Під хлороформом, з-під ножа подає сигнали! — казав хірург, обробляючи пораненого Орлюка, якому все це примарилось.

— Живи, любий мій! Живи хоч сто років… Бинт?

— Приймаю командування! — вигукнув Орлюк, випірнувши на мить у буття й знову непритомніючи.

— Ні, вибачте! Тут уже я командую! Так. Тримайте! Так… — бурчав хірург. — Давайте, хто там далі!

— Приймаю командування! За мною, вперед! — Орлюк піднімав солдатів в атаку.

Окопувався під кулями, працюючи лопатою, аж зуби скреготіли, до сьомого поту.

Перебігав з воронки в воронку, в поросі, в бруді, в снігу. Переносив убрід через річки поранених товаришів, сам мало не тонучи.

Кидався в атаки з криком — ура-ура-ура!

Брів з товаришами по глибокій осінній багнюці, несучи важкі мокрі колоди для переправ.

Витягав гармати з вибоїн та ям, машини, що забуксували, легко при тому посміхаючись і жартуючи, тому що кінець кінцем наша справа справедлива, ми переможемо.

Наводив переправи по горло в воді, під диявольським обстрілом, серед битої криги.

Спав мертвим сном на двадцятиградусному морозі в снігу, коли санітари, поклавши поранених на ноші, почали брати і його.

— Сплю, куди тягнете! Живий! — гукнув, прокидаючись, до санітарів. — Клади назад! — І знов задавав хропака. Може, снилися йому тоді батько-мати далеко десь за Дніпром. Скільки боїв попереду!

Вони лежали на печі, Демид і Тетяна Орлюки, і хоч були вони в чоботях і кожухах, їм було холодно. Стара піч вже не гріла. Вона стояла біла, під зоряним зимовим небом, неначе вві сні, а довкола диміло, попеліючи, пожарище. Хату спалено, а старого Демида нещадно побито. Не жити вже Демидові на білому світі, бо ж такий він синій та пухлий, і так нестерпно болять руки-ноги, й болить голова, й ніхто вже не прийме в хату переночувати, — погоріли хати до одної, спалено село аж по саму річку, а на Заріччі що не хата — повнісінько окупантів.

І ніде не співали, хоч і був Новий рік. Тільки здаля, з-поза річки, долинав часом п’яний фашистський рев, та одинока жіноча душа розпачливо кликала на поміч:

— Рятуйте-е-е!..

Був великий мороз. Холодні зірки мерехтіли в темному небі, і нескінченний Чумацький Шлях простягався у вічність двома велетенськими кривими коліями.

Притулившись до холодного комина, Демид тихо

стогнав:

— Ой… Затопи, Тетяно, піч. Щось не нагріюсь ніяк. І вижени отих-от, як їх, коней, чи що… Хай не гудуть мені… Бачиш, знов повна хата…

— Добре, вижену. Киш!.. — сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище. — Вже нема. І вже тобі тепло,правда ж?

— А вірно, що правда. Ой…

Демид стишився, і на його змученому обличчі промайнула ледве помітна усмішка. Він посміхавсь увесь свій вік — у радощах і в горі, в веселощах і в праці, і в незлобивому глузуванні з людей і з самого себе.

— Вже ми німці тепер, Тетяно, он що. І діти наші теж пропали. Блукатимуть по чужих державах.

— Та що ти, Демиде. Всі будуть удома, й ніякої Німеччини не буде.

— Справді? Ну, спасибі…

— Все минеться. Відшумить, як хуртовина, — сказала Тетяна.

Але хуртовина не вщухала. Знову насупилось небо, в каламуті хмар потонули зірки, снігом замело по руїнах.