Я аж підскочив. Тру вухо, оглядаюся — хто? Та хіба ж дізнаєшся! В усіх такі невинні обличчя. Тоді обережно, щоб не помітив учитель, скошую очі під парту, намагаюсь розшукати те, чим мене вдарили… Анічогісінько!

Тільки почав слухати, як знову по вухові — лясь!

Оглядаюсь різко — ті самі невинні обличчя. Та ледь повернувся до вчителя, як знову — лясь, лясь!

Починаю вже сердитись. Що боляче, а що й заважають слухати вчителя. Ну, почекайте ж!

Гарячково нишпорю в кишені… Ага, ось вона!

Резинка. Тонка, пругка, з двома петельками на кінцях: надівати на пальці.

Кладу резинку на коліна, видираю із зошита клапоть паперу. Краще було б картонкою, та для першого знайомства вистачить і папером.

Мій сусіда так очима й пасе. Він помітив, що мене методично обстрілюють, і тепер аж горить од цікавості: що ж я лаштую у відповідь? Забув навіть стерегти свій кордон.

Я міцно згортаю клапоть паперу, потім перегинаю навпіл, закладаю в резинку. Надіваю петлі на великий і вказівний пальці, натягаю щосили і, не цілячись, стріляю з–під ліктя назад.

— Ой!..

Поцілив!

Кононенко аж шипить, давлячись сміхом, а я боюсь і моргнути — дивлюся прямо на вчителя.

— Що сталося? — невдоволено запитує він. — Голобородько, чого ви кричите?

— Хтось по губі вдарив! — скаржиться Голобородько.

— Ви як маленький! — кидає з досадою Григорій Вікторович. Однак Голобородько не вгаває:

— Еге, маленький… Вас би так вдарили!

— Гаразд, розберемося потім, — нетерпляче обриває його Григорій Вікторович. — Кононенко, ви що, вдома не виспались?

Мій сусіда одриває од парти голову й відповідає, що виспався.

Урок триває, триває і обстріл. Щоправда, він не такий уже інтенсивний: я прикрив долонями вуха і отим, що позаду, тепер не так цікаво поціляти в мене. Слухаю вчителя і обіцяю собі прийти завтра з готовими набоями: з картону, а не з паперу. Отоді хай начуваються!

На перерві, щойно вчитель залишив клас, до мене підійшов Голобородько. Той самий, що я його почастував паперовим гостинцем. Він був на голову вищий од мене і мав довгі, мов у горили, руки.

— Це ти мене вдарив?

— Не я…

— А що в тебе в парті?

І не встиг я отямитись, як Голобородько висмикнув мою торбу.

— Хлопці, м’яч!

Зціпивши зуби, я кинувсь до нього:

— Оддай!

— Хлопці, ловіть! Гоп–ля!

«Портфель» став літати по класу. Я кидавсь від одного учня до іншого, але бачив лише порожні руки, а за спиною моєю лунало веселе й дике: «Гоп–ля!»

Врешті «портфель» знову потрапив до рук Голобородька. Він почекав, поки я підскочу до нього, підняв догори руки.

— Оддай!

— А ти спробуй дістань!

Я не витримав і щосили штовхнув його в груди. «Портфель» полетів на підлогу, а Голобородько вчепився мені в чуприну…

Розборонив нас дзвоник.

Після того мені було не до уроків.

— Він тебе битиме, — передав на наступній перерві Кононенко. — Сказав, що й кістки тобі потовче.

— Ну й хай… Бачив таких!

Однак на душі в мене було незатишно. І не так лякала бійка, як те, що всі тут мені чужі, всі проти мене. Навіть мій сусіда, навіть Олька Чровжова.

На великій перерві іду шукати Федька. Якщо й він зречеться мене, тоді не варто жити на світі…

— Голобородька я знаю,— каже Федько. — То коли ж він збирається тебе бити?

— Сьогодні після уроків. — І додаю, щоб Федько не подумав, що я дуже боюся: — Вони всі там за нього, усі проти мене.

— Я піду з тобою, — вирішує Федько. — Ти без мене не йди, чуєш?

Коли скінчилися заняття, Федько чекав мене у коридорі. Всю дорогу раїв:

— Він вищий од тебе, так ти бий його під дихало…

Скільки ми бились, не знаю. Дзвеніло тільки в голові і миготіло в очах. Та ще повітря було мов розпечене. Потім мене хтось обхопив за поперек (то був Федько), а я все молотив кулаками, хоч ворог мій зник, наче провалився крізь землю.

— Молодець! — хвалив мене по дорозі Федько. — Голова не болить?

Я мацав болючі гулі й відповідав, що не болить.

Другого дня я прийшов до школи, увінчаний лаврами переможця. Та ще над ким — над Голобородьком! Найсильнішим учнем восьмого «В».

Хлопці, які вчора майже не звертали на мене уваги, тепер поспішали першими привітатись зі мною. Тиснули щосили долоню, наче хотіли пересвідчитись, чи такий уже я силач.

Ось до класу влетів Кононенко — червоний, захеканий, збуджений. Кинув портфель під парту, голосно привітався:

— Тюлько, здоров!

І не встиг я образитись, як він тицьнув мене кулаком під бік, сказав захоплено й весело:

— Та й здорово ж ти отій драбині навішав! Так йому й треба!

Я не допитувавсь, чому саме «треба», мені досить було щирого захоплення, що світилося в очах Мишка. А що обзиває мене тюлькою, так то, мабуть, не від злості. Отож і сердитись нічого.

Однак радість моя тривала недовго: з першого ж уроку мене покликали до директора.

Я йшов і думав, за що лаятимуть? Бо скільки вчився, жодного разу не викликали для приємних розмов. Учительська для мене завжди була місцем спокути, суворих доган.