Але що поробиш: сумка одслужила своє, і мені соромно було їхати з нею до міста.

Отоді й спало мамі на думку пошити мені портфель. Тож було урочисто внесено з комірчини халяви од жіночих чобітків. Мама носила їх, ще коли була молодою, а взувала останній раз задовго до мого народження.

Я з пошаною роздивлявся старезні, потріскані од часу халяви і все ще не міг второпати, для чого мама внесла їх.

— Ми з них замовимо тобі портфель.

— Портфель?..

— Еге ж… Однесу до німого, і він пошиє такий, що буде не гірший од справжнього.

Признатись, тоді я навіть не став сперечатися. Мене просто розбирала цікавість: ану, що ж із цього вийде?

Німий, який узував мало не півсела, мабуть, і уявлення не мав, що таке портфель. Тож кроїв і шив, як підказувала йому фантазія. Основне, про що він подбав, це щоб не було йому зносу. «Щоб і вода не промочила», — показав на мигах у небо; «щоб і по швах не розповзався», — ткнув пальцем спершу у дратву, а потім у мене.

— Коли ж нам приходити? — поцікавилась мама.

Німий ткнув себе в груди і показав сім розчепірених пальців.

Ага, через тиждень.

За тиждень ми були у нього. Побачивши нас, він одклав чобіт і дістав з полиці щось замотане у мішковину. Коли він її розгорнув, ми з мамою мимоволі здригнулися.

Це було щось середнє між жебрацькою торбою, поштовою сумкою і шкіряним цебром, що його їздові прихоплювали з собою, коли вирушали в далеку дорогу. Якийсь дивовижний гібрид з усього того, що німому доводилось шити протягом його трудового життя. В ньому з однаковим успіхом можна було носити воду і вчиняти тісто, зберігати картоплю і квасити яблука.

Німий радісно мугикав, показуючи, як той «портфель» зашнуровувати, пробував надіти мені на плече. Мама, щоб не образити німого, сказала, що портфель їй сподобався.

— Він таки непоганий, — переконувала сама себе, коли ми поверталися додому. — А поглянь, який міцний!

Що міцний, то міцний. Тільки ж якби він був хоч трохи менший! І не такий рудий!

— Якби тільки й того горя, — втішала мене мама. — Поносиш рік, а наступного, як будемо живі–здорові, куплю тобі фабричний.

Що ж, спасибі й на тому. А поки що я знімаю торбину з плеча, беру її під руку, щоб не так впадала в очі, бо мені здається, що всі, хто проходить мимо, тільки на мій «портфель» і дивляться.

Аж ось нарешті й школа. Сяє святково вікнами, тріпоче величезним червоним полотнищем: «Ласкаво просимо!» Це запрошення стосується і нас з Федьком. Я мимоволі випинаю груди, ступаючи в двір.

Тут повно учнів: і старших, і молодших, і зовсім ще голопуцьків. Першокласників видно одразу: ці як прийшли з мамами–татами, так і не відходять од них. І в усіх очі, як п’ятаки. А поміж ними сюди–туди шмигають трохи старші: з другого, третього й четвертого класів. Гасають, аж у очах миготить. Кричать, верещать, одне слово — плотва. Аж не віриться, що я колись був таким.

Учні п’ятого, шостого і сьомого класів поводяться стриманіше. Особливо дівчата. Ті групками по дві, по три походжають, обнявши одна одну за плечі, на хлопців і не глянуть. Задаваки!

Та не вони мене цікавлять, а оті, вже майже дорослі: восьмикласники–десятикласники, до яких віднині належу і я. Особливо десятикласники. Штани майже в усіх напрасовані, черевики блищать. Обличчя в усіх серйозні. Всього ж один рік, і вони розпрощаються із школою!

А дівчата! До них і не підступайсь! Розфуфирені — коси у стрічках! Аж не віриться, що це ті самі дівчата, які колись гасали із нами.

Он і Оля Чровжова. Ходить, обнявшись із якоюсь міською дівчиною. Як проходила мимо, то на мене й не глянула, хоч я навмисне став їй на дорозі.

Ну й не треба! Подумаєш!..

Ображений, шукаю очима Федька. Та він наче крізь землю провалився. Хоч і обіцяв не лишати мене самого, познайомити з хлопцями. У відчаї кидаюсь шукати його, але хіба когось знайдеш у цій веремії! Та й ще з таким портфелищем, з оцією рудою потворою, яку доводиться раз по раз ховати за спину.

Здибався з Федьком, коли вже й не сподівався. Він не дуже мені зрадів: розмовляв саме із хлопцем, мабуть, своїм однокласником.

— Чого тобі?

— Федь, куди мені йти?

— Ставай до свого класу… Он бачиш, шикуються. — Тицьнув убік пальцем, аби одчепився.

Відходжу од Федька, шукаю очима свій клас. Ага, он вони! Якийсь хлопець, видершись на ганок, розмахує рукою і щосили гукає:

— Восьмарі, до мене!

Пробираюсь до нього, а він уже командує:

— Незадовільний до незадовільника — ставай! Направо — р–рівняйсь!..

Сміх, вигуки, хто й справді рівняється, а хто й не хоче, бо хлопець той не учитель, і ніхто його командиром над нами не ставив. Директор, який саме проходив мимо, зауважує:

— Кононенко, ви знову за своє?

— А що я таке зробив, Василю Васильовичу? — весело заперечує юнак. — Я ж вам помагаю…

Хоч його команди ніхто не сприймає всерйоз, однак усі шикуються в стрій. Он уже й інші класи починають шикуватися, і безладний досі натовп, що заповнював шкільне подвір’я, тане на очах, виливаючись у довгі шеренги. Лишаються тільки батьки першокласників, та в центрі — учителі на чолі з директором.