— Потерпи, дорогий, потерпи… Скоро дійдемо…
І я замовкав. Зціплював зуби і мовчав. Хоч часом здавалося, що на кутиках моїх вуст проступає така ж рожева піна, як у капітана. Хотілося витерти губи, та я не наважувався: у лівій руці моїй, міцно затиснена, дрімала граната. Ба, ні — не дрімала! Весь час насторожена, весь час напружена, націлена на вибух, вона тисла і тисла мені на долоню, на пальці з тупою невблаганною силою. Мені іноді хотілося розмахнутись і пожбурити її подалі од себе, але Вано час од часу прикладав пальця до тоненьких вусиків:
— Тс–с–с… Німці…
І ми завмирали. Припадали до землі, і кожному здавалося, що під нами лунко б’ється чиєсь налякане серце. Лежали й прислухалися, бо годі було щось угледіти в пшениці.
Іноді ми чули німців. Вони голосно джерготали і, мабуть, йшли на повний зріст, не згинаючись у три погибелі. Їм нікого було боятися, їх не мучили рани, вони не вмирали од спраги. І в нас поруч із страхом починала ворушитися ненависть. Однак страх був сильніший, тож ми лежали й нишкли. Лежали й чекали, поки німці одійдуть подалі.
А часом німців не було й не було. Тоді Вано хрипів:
— Пішли…
І ми волоклися за ним…
Врешті ми зовсім вибилися із сил. І коли опустилися на покриту запеченою шкаралущею землю, на сухі стебла пшениці, Вано сказав, ламаючи почорнілі вуста:
— Удень нам звідси не вибратись…
Помовчав, прохрипів:
— Чекатимем ночі…
Ми байдуже мовчали. Ночі то й ночі. Нам було все одно: іти й смажитись на сонці чи сидіти і смажитись. Ми з ненавистю дивилися на сонце, в біле пропечене небо і тоскно мріяли про хмари. Про невелику, хоча б отакуньку хмаринку, щоб хоч на мить заховатися в тінь…
І тут появився ворожий літак. Що це був винищувач, я дізнався пізніше, повоювавши на фронті, а тоді це для нас був просто одномоторний літак з виразними хрестами на фюзеляжі та крилах. Він пронісся над нами з оглушливим ревом, і Вано, нап’явши шолом на голову, метнувся убік, а слідом за ним побігли і ми. За ту коротку мить, що літак промайнув над ними, ворожий пілот встиг помітити нас, ба навіть розгледіти, хто ми. Може, нас зрадили шоломи, може, те, що одразу ж кинулись бігти; а може, і те й друге разом, тільки літак розвернувся і помчав прямо на нас.
— Лягай! — відчайдушно закричав Вано і перший шкупирхнувся на землю. І не встигли ми впасти, як чорна тінь пронеслася над нами. Тугий струмінь повітря поклав пшеницю, вдарив у обличчя обпаленим порохом. Як по команді, ми знову зірвались на ноги, побігли щодуху, бо літак знову заходив по колу. Ми бігли і падали, бігли і падали, ковтаючи гаряче повітря, і все йшло обертом, і серце, здавалося, ось–ось розлетиться на шмаття, а ворожий пілот все ганявся за нами. Він то мчав над полем, майже торкаючись пшениці, то свічкою злітав догори і вже звідти шулікою падав донизу.
Врешті ми звалилися з ніг. Лежали, загнані на смерть, із стогоном вдихали повітря, і німець, мабуть, зрозумів, що більше нас не підніме. Тоді він зайшов іще раз і вдарив по нас з кулеметів. Крізь гул, наростаючий рев до мене долинуло сухе коротке татакання, поруч зашипіло, зачмокало, на зіщулені плечі, ввібрану голову, прямо в обличчя сипонула гаряча земля. Попереду хтось зойкнув, я розплющив очі і побачив темні ямки, що тягнулися рівною прошвою. Моя ліва рука, що затискала гранату, лежала поміж двома ямками, і ямки ті курілися.
Я відсмикнув руку, не втримався, завалився на спину. І знову побачив літак. Він падав прямо на мене, а по обидва боки націленого носа, на крилах, танцювали гострі вогняні язички. Знову зашипіло, зачмокало, сипонуло землею — і тепер уже не зойк, а дикий нелюдський крик пролунав поперед мене. Хтось кричав і кричав, і те надриваюче душу, безкінечно болісне: «А–а–а–а!» — залило увесь простір. Здавалося: то кричить, б’ється в конвульсіях смертельно поранене поле. Бо людина не могла так кричати…
Коли літак полетів, я звівся хитаючись. Огидно тремтіли коліна, перед очима гойдалося забарвлене в червоне поле, мов залите кров’ю. Чорний канудливий клубок перекочувався в горлі, а я не міг ні ковтнути його, ні виплюнути. Рот стягнуло, наче гумою…
Вже ніхто не кричав. Стояла тиша, як на кладовищі.
Спершу побачив Вано. Він все ще мов ховавсь од літака, прикривши голову шоломом, впавши обличчям на руки. Але на шоломі зяяла рвана дірка, а земля довкола масніла чорною плямою. І вже перші мухи повзали по тій кривавій калюжі, зліталися й сідали на шолом, на забризкані кров’ю руки.
Другий мій товариш лежав трохи далі, перевернувшись на спину. Ота смертельна прошва прострочила першого разу ноги, а вдруге — живіт. Він так і помер з роздертим од крику ротом, він сплив отим криком, як спливають кров’ю, він і зараз продовжував німо кричати, і застиглий той крик бився в чорному проваллі рота. А з руки, з намертво стисненої долоні тоненькою цівкою стікала перетерта на порох земля. І там, де вона просипалася, виростала гостренька пірамідка. Вона то піднімалась угору, то осідала ураз, а земля сипалась, сипалась, сипалась, безшумно і моторошно, мов він увесь був набитий отим порохом і витікав ним на ріллю.