Ми, звичайно, не знали, яких пісень співали у ті давні часи. В нас були свої бойові, революційні пісні, і вони лунали над нами, коли ми вирушали з казарми у поле чи коли поверталися з навчань.
Скільки було в нашім полку взводів, стільки й лунало пісень. У кожного взводу, а точніше — у кожного командира була своя улюблена пісня. Тож її найчастіше й виконували.
У другому взводі, наприклад, особливо полюбляли співати про трьох танкістів:
Над тайгой легла роса густая,
Поплыли туманы широки,
В эту ночь решили самураи
Перейти границу у реки.
Першим взводом командував лейтенант, закоханий у броню. Тож там найчастіше співали про танки:
Гремя огнем, сверкая блеском стали,
Пойдут машины в яростный поход…
Коли ми вирушали ротою, то співали улюблену пісню ротного.
Мы войны не хотим,
Но себя защитим,
Оборону крепим мы не даром…
Ну, а наш третій взвод, звісно ж, співав про кавалерію! Улюблену помкомвзводівську.
Пролетают кони да шляхом каменистым,
В стремени привстал передовой,
И поэскадронно бойцы–кавалеристы,
Подтянув поводья, вылетают в бой! —
виводив–заливався наш тенор.
Подивилися б ви в цю мить на нашого помкомвзводу! Завжди сердите обличчя його враз розцвітало, він весь сяяв.
У помкомвзводу аж очі зволожувались. Він розчулено поглядав на заспівувача, що заливався солов’єм, і разом із нами підхоплював приспів…
І хоч не копитами, а підошвами, не шкодуючи ніг, били не коні, а ми, помкомвзводові, напевно, здавалося, що він веде не якусь там нещасну піхоту, а кавалерійський ескадрон. Підводив нас до їдальні, весело командував:
— Приставить ногу! Справа по одному в столову шагом арш!
І не допікав, що ми повільно їмо, не помічав, що ми трохи затримуємося, наливаючись зайвим кухлем чаю. Більше того: вийшовши з їдальні, він не шикував нас одразу в стрій, а діставав коробку з цигарками, пригощав курців.
Тому й не дивно, що ми ніколи не хрипли, співаючи помкомвзводівську пісню.
Зимові маневри наша стрілецька дивізія провадила в полі, за кілька кілометрів од полкових казарм. Тому наш полк оголосили «синім» і посадили в оборону, а два інші — «червоні» — мали нас атакувати.
Під час маневрів нам уперше доведеться зіткнутися з танками, і командири взводів уже вкотре повторюють, як ми повинні поводитися. Вони чомусь бояться, що ми не витримаємо й побіжимо, і вже звертаються до помкомвзводів, аби ті припильнували, щоб ми не вискакували з окопів. Помкомвзводи обіцяють, що хай тільки хто спробує дременути — митиме підлогу, поки й служитиме! Ми ж і не думаємо втікати. Нам зовсім не страшно, нас розбирає цікавість: як воно буде, коли танк прогримотить над головою.
Жаль тільки, що нема справжніх гранат! А то б ми показали і танкам.
— Цілитись по оглядових щілинах, — повчають командири. — Головне — осліпити водія.
Ми й збираємося цілитись. Тільки ж як його осліпиш, коли набої без куль?..
Отже, з самого початку приречені на поразку, ми мерзли в окопах, що умовно йменувалися дотами. А разом із нами мерз і молоденький лейтенантик з пов’язкою посередника на рукаві. Він мав оцінити, як ми триматимемося у майбутнім бою.
Танків ми так і не побачили: атакувала нас тільки піхота. Щоправда, в розпалі бою з’явилися й танки, але тільки в багатій уяві посередника.
— Ворожі танки атакують вас праворуч! — гукав він до нашого командира. І лейтенант уже командував нам:
— Взво–од… бронебійними… по танках… вогонь!
Ми заганяли до патронників набої з уявними бронебійними кулями, брали на мушку уявні танки і смалили у білий світ, як у копієчку. А посередник повідомляв про нову небезпеку:
— Танкова атака відбита! Кавалерія ліворуч!
Дісталося на горіхи й кавалерії. Невидимі кавалеристи горохом сипалися з невидимих коней, конали од наших неіснуючих куль.
— Атака кінноти відбита! Вас атакує авіація!
— По самольотах… бронебійними… вогонь!
Ми трималися молодцями, ніхто і не думав кидати шанці, навіть газова атака, що її оголосив посередник, не могла викурити нас із окопів. І хтозна, чи так уже й легко далася б перемога «червоним», аби посередник їм не допомагав. Він «убивав» направо й наліво, і незабаром од нашого взводу лишилися ріжки та ніжки.
Врешті добрався й до нашого командира:
— Товаришу лейтенант, вас смертельно поранено!
«Смертельно поранений» лейтенант перед останнім подихом встиг передати командування помкомвзводові й вибрався геть із окопів. Він стояв і сумно дивився, як смерть в особі посередника лютує посеред його взводу, як все рідше й рідше лунають постріли по «червоних», що насувалися на нас непереможною лавиною. Ось «загинув» боєць, який стріляв праворуч од мене, ось куля дістала й Мишка, врешті «убило» осколком і мене. Я видерся із засніженого окопу і прилучився до «мертвих» і «тяжкопоранених». Ми пританцьовували на морозному вітрові, борюкалися, щоб зігрітися, і ніхто не кричав на нас «одставить», не командував ховатись од куль: адже всі ми були вже «трупами». Посередник старався, як міг, не одставали од нього й інші, і коли «червоні» добігли до окопів, майже весь наш полк витанцьовував над спорожнілими шанцями. З нашого взводу відбивали атаку лише п’ять бійців на чолі з помкомвзводом, якого легко «поранило» в ліву руку.