Павлик здригнувся й хутко підвівся. Побачивши, що хлопці одійшли геть, він висмикнув із землі паличку коло гніздечка й закинув її в траву. Потім, не поспішаючи, пішов до другої.
— А що то ти, горбатий, робиш? — гукнув Захарко, вгледівши, що Павлик ухопився за паличку. — Га?.. Ось я тобі!..
— Хлопці!.. та він і цю вийняв і закинув, — гукав Пронька, одшукуючи в траві перше гніздечко.
Павлик зблід, побачивши, що Захарко чимдуж наближається до нього, махаючи кулаками. Він скрикнув з жаху й заплакав.
Хижим звірям наскочив на нього Захарко, огрів кулаком по горбу, а коли Павлик упав, то він придавив його коліном і садив кулаками під ребра, під груди. Позбігались діти…
Павлик замовк.
— Що ти робиш? — кричали, плачучи, дівчатка, але боялись оборонити Павлика од озвірілого розбишаки Захарка й тільки верещали:
— Ой, матінко! він уб’є його!
Та вже хлопці стягли того з Павлика.
Побачивши, що Павлик уже не кричить і не плаче, а лежить із заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, діти, як сполохані горобці, кинулися врозтіч.
V
Павлик сидів уже й тихенько хлипав, коли дід Антип з дівчатками прибіг до нього.
— Ах ти ж, брат ти мій! А!.. — побивався дідусь, підіймаючи на руки онука. — Що наробили поганці!
— То все Захарко, діду, — щебетали одна поперед одної дівчатка.
— Трохи не вби-и-в…
— Еге… трохи не задавив, та хлопці стягли.
— Ба який!.. Ах він паршивець!.. Ну, стривай же, я тебе доскочу! начувайся… Мій хороший, мій любий… Болить, сину, де болить?.. — турбувався дід.
Павлик мовчав і тихо стогнав та заплющував очі, як дуже знеможений. Йому не так боліло, як злякався він. Сам лагідний, сумирний, він давно не міг зрозуміти, від чого все те лихе, і воно завжди лякало його. Коли він угледів був, як горіли злістю, мов у вовченяти, хижі чорні очі Захаркові, то аж зомлів з жаху.
— Ну, нічого, синку! Вже йому це так не минеться, матері його мішок груш! — заспокоював Павлика старий Антип. — А не минеться! Якщо Явдоха не захоче вишпарити, то… я сам, своїми руками розмалюю йому спину!..
— Його тепер не знайдете, діду, — розказували дівчатка, попереджаючи старого.
— Що? не знайду?
— Еге… Він як заховається, то мати шукає-шукає…
— Ну, то брехня!.. Дід знайде!..
— Він на старій шахті ховається, на зданії…
— Або в шурф залізе та й сидить на драбині, а мати й боїться спускатись…
— Прохає ще, щоб виліз…
— Боїться, що впаде в шурф.
— Ну, то дурниця! Дід не Явдоха, не злякається… Лазив він і не по шурфах… Ото, диво яке! За вуха виволочу звідти…
Розбалакуючи отак з дівчатками, дід Антип приніс Павлика до хати, роздяг його і поклав у ліжко.
— Їстки, сину, не хочеш?
— Ні, — прошепотів Павлик, заплющуючи оченята.
— Ну, то ось я чаю нагрію, а тим часом і мати прийде.
Покрехтуючи, старий налив великого бляшаного чайника, поставив на плитку й почав розпалювати вогонь.
Стомлений, схвильований Павлик заснув.
Смеркало. З вигону чути було веселі парубоцькі й дівчачі співи. Дід зачинив віконце; світла не світив, щоб не розбудити онука. Сів перед печею й довго бурчав щось й покректував, набиваючи й запалюючи люльку. Ясно-червоне полум’я освітлювало його сиву, поруділу бороду, із закуреними кострубатими вусами, волохаті груди, що виднілися з-під розхристаної сорочки, виблискувало, вигравало на лисині, ніби намагаючись розгладити йому зморщене чоло, розсунути насуплені, настовбурчені брови, розвіяти його чорні думи.
А старий і справді замислився. Думав про те, яка доля судилася його любому, нещасному, калікуватому онукові, котрого всякий здолає зобидити.
— Ех, яка там доля таким! — зітхав дід. — З їхньою долею далеко не заїдеш. Жива ненька, живий дід, то й доля жива, а помремо… Ех, дала серце, та не дала вроди… А нема вроди, нема й щастя. І за віщо покарав Господь?.. І неня ж гарна, добра людина вдалася, хай Бог дає на здоровля… Він… це він, батько… це за нього, п’яницю, Господь покарав калікою. Та він умер… йому тепер байдуже…
— Що тут?.. що сталося з Павликом? — вбігла в хату й нагло перебила дідові думки стурбована Павликова мати.
— Ссе!.. — замахав на неї дід.
— Спить? — прошепотіла вона й кинулась до ліжка, обережно нахилилася над хлопцем. Почувши, що він спить, мати підійшла до діда.
— Здоровий?.. не скалічено його?
— Ні, — муркнув дід і витяг з рота люльку, — тільки перелякано, видимо, дуже.
— Хто? Дівчатка казали мені, що Захарко Явдошин.
— Він…
— У панів гості… кинула все та мерщій сюди. За віщо він його? Щось там заважав робити йому?
— Дурниці!.. Ну, та я завтра знайду його, поганця!.. Я йому покажу…
Дід ще довго мурмотів собі, покурюючи перед огнем, і вигадував у думках, як піймати маленького злочинця, а мати взяла дзиґлика, поставила коло ліжка й, важко зітхнувши, схилилася над Павликом. Очима, повними сліз і материнської муки, дивилася вона в його бліде навіть у сутінку обличчя, обережно гладила по голівці, брала за худенькі ручки й здригалася, коли хлоп’я кидалося й скрикувало вві сні. Думки, темніші й безпорадніші дідових, гнітили їй серце…