— Спатки, мамо.
— Зараз, мій любий, — підіймає голову неня й одкладає набік шитво. — Ходімо, серце.
— Ти ж посидиш коло мене? — умовляється Павлик, роздягаючись.
— Посиджу, соколику, посиджу. Лягай, моя дитино.
— І казочку розкажеш?
— І казочку розкажу.
— А пісеньки співати не тре-е-ба, — надимає губенята й махає ручкою Павлик.
— Пісеньки не треба, — підтакує неня.
— Пісеньки такі сумні…
— Сумні, моя дитино…
— … і ти знову плакатимеш од пісеньки.
— Плакатиму?.. Ні, любий, я не плакатиму… Спаси й помилуй, Царице Небесна, — вкриває хлопця ряденцем і хрестить мати, присовує ослін до ліжка й умощується на нім.
— Ну да, плакати не треба, — щебече Павлик. — Голова болить тому, хто плаче. Ти, мамо, краще казочку.
— Казочку, казочку, моє серце. Спи з Богом!..
— Ну, розказуй. Оту — знаєш?.. де зайчик сів під дубком та й плаче…
Павлик щулиться під ряденцем і лагодиться слухати.
— Гаразд, гаразд, — відповідає мати й починає довгу, цікаву казку про діда в червоних чоботях, брехливу Козу рогату, про Зайчика-Побігайчика. — От Зайчик злякався, вибіг з хати та й сів під дубком. Сидить та й плаче…
— Та й пла-а-че, — притакує, спочуваючи Зайчикові, Павлик, і страдальницька тінь пробігає йому видочком, а великі очі його затягає сльозою.
З цієї сумної казкової пригоди Павликова думка починає потужно працювати. Мати скінчила одну казку, починає другу, про короленка й королівну, про Івасика-Телесика абощо, та Павлик уже не слухає, й материні слова тихим струмочком ринуть мимо.
І стоїть в думках Павликових темний, густий ліс із зеленими галявинами, а на одній галявині збудував собі Зайчик манісіньку хатку, таку завбільшки, як у пайового Гектора, цепового собаки; круг тієї хатки походжає страшна, напівоблуплена Коза-Дереза з великими та гострими рогами й чигає на Зайчикове життя. З лісу, з-поза кущів, виглядають боягузи — грубий, вайлакуватий Ведмідь-Набрідь, завжди голодний Вовчик-Братик і хитра Лисичка-Сестричка. І стискається боляче серденько Павликове жалем до сердешного Зайчика й жахом за його бідолашну долю.
— Мамо, — перебиває Павлик материну казку, — а Зайчик-Побігайчик боїться Кози?
— Що? га?.. — не розуміє неня одразу несподіваного питання. — Боїться, боїться, моя дитино… Та ти, бачу, не слухаєш казочки. Може, вже годі?
— Ні, ні, я слухатиму, розказуй.
Знову точиться нитка перерваної казки. Павлик одразу силкується уважно слухати, але потроху думки його звертають знову до лісу з його хижими звірями й сердешними беззаступними зайчиками.
— Мамо, — знов питає Павлик, — і нащо та погана Коза-Дереза?
— Що?.. нащо — Коза?.. Так Бог дав, сину, — відповідає мати й гомонить далі.
І думає, думає, думає Павлик, аж поки йому голова втомиться, аж поки тиховійний сон потроху, непомітно склепить йому віки й од довгих густих вій його ляже на личко темна тінь. Та бистра думка його не заспокоюється. Скута, зв’язана своїм ворогом, міцним сном, вона ще борсається, рветься, живе — і Павлик бачить химерні, чарівні сни. Таких цікавих казок, як його сни, й неня не розкаже йому.
Пам’ять у Павлика прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць і переказує їх дівчаткам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.
Павлик ріс, нешвидко ріс…
Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті зі своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любив звірят, любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.
III
Підсівши до однієї купки дівчаток, Павлик почав гратись із ними в крем’яхи.
Хлопцям, мабуть, набридло гратись. За якусь дурницю вони посварились, позмагались, полементували трохи…
Той, чий був м’яч, заховав свою власність у кишеню й рішуче сказав, що м’яча більше не дасть.
Захарко вхопив його ззаду за поперек, повалив на землю і надавив коліном.
— Смерті чи життя? — питав Захарко, піднявши над хлопцем кулака.
Він чув і бачив, що так роблять і кажуть, борюкаючись, дорослі — парубки, та й собі ото робив так само.
Хлопець плакав під ним.
— Облиш! не чіпай його! — гукнув на Захарка Павлик і ладен був і собі заплакати.
— Ов? — зареготав Захарко. — Чи не заступник з’явився!..
— Бо як скажу дідусеві…
Захарко пустив хлопця й підійшов до Павлика.
— «Скажу дідусеві»… — перекривив він Павлика й показав йому язика. — Боюсь я твого дідуся!.. Ось як дам тобі по горбу, тоді йди, кажи своєму дідусеві, горбатий!
— Ну-ну! — оступились за Павлика дівчатка. – Йди геть! Як ви гралися, то ми не втручались до вас.
— Ме-ме-ме! — перекривив їх Захарко й вибив у однієї з рук крем’яхи.