Конашевич робив свою роботу і лише посміхався, слухаючи цього базікання.

Та як Петрові треба було перейти коло лакея, то встав, поклепав Петра по плечу і каже:

— Будь, вашець, проворний і хитрий. Ти гарний хлопець і можеш жінкам подобатись, а то грунт. Того би на воловій шкурі не списав, що я знаю. Я тут служу вже десять літ і мав час усе спенетрувати, але так годі відразу все вичитати, мов з книжки.

— Послухай же тепер, пане-товаришу, що я тобі скажу, а потім то ледве чи будемо приятелями. Як ти, ледаре, поважишся ще раз мені такі теревені плести, як тепер, то так тобі морду поб’ю, що тобі пика вище носа спухне. Розумів? На те тебе панство годує, щоб ти підслухував, та обмовляв, та язиком обносив? Геть звідсіля! На очі мені не показуйся, бо як тобі дам ляпаса, то носом землю запореш. Тепер рушай звідсіля і пришли мені послугу.

При першім слові "ледаре", лакей встав і створив рот із зачудування. При другім слові він випрямився в струну, а при посліднім вже був при дверях.

"Горда штука, ге-ге, — говорив до себе вже в сінях, — поводиться, мов пан, а то собі простий козак. Що він собі думає мене так зневажати? Підожди! Я небо і пекло порушу, а тебе звідсіля викурю. Буду по кожному кроці підглядати і підслухувати, а таки щось на тебе знайду. Ба! Але то небезпечний чоловік, бо ті козаки усі небезпечні горлорізи. Я не хотів би в його лабети попастися. Міг би мене скривдити, бо йому все одно. то зайда. Ага! Ти хотів, щоб тобі прислати якого служку. Добре, будеш мати такого, що якраз для тебе, який пан, такий крам". Льокай усміхнувся, що знайшов такий гарний спосіб помсти за зневагу.

Тим часом Петро присів на стільці і задумався.

"Гарно я попався. Тут вчителів і канчуками частують. Бідний той, якийсь сірома-бакалавр, що на собі таке витерпіти мусив. І я маю бути не знать як довго панським блюдолизом! Сама душа проти цього бунтується. Що отцеві архімандритові на ум прийшло мене на це місце ставляти, в такій понижуючій ролі, бігме не розберу. Він, очевидно, мені ще не доповів усього. Говорив про злуку козацтва з церквою, а мене, замість оставити між цим козацтвом, загородив сюди між вельмож на блюдолиза. І я маю тут мучитися посеред тих лежнів, дармоїдів, лакеїв, що за панє-брацє до мене сунуться? Цих годованців держить пан і гроші на них витрачає лише для своєї примхи, щоб показати, що ось-от він великий пан і служби у нього багато. Мені здається, що я тут довго місця не зігрію."

Тепер відчинились двері і в кімнату ввійшов невеличкий, може п’ятнадцятилітній хлопчина. Він був босий і засмалений, мов кочерга. Він склонився своєю щитинуватою головою і став смирненько біля порога.

— Чого тобі, синку, треба?

— Мене прислав сюди старший лакей, пан Станіслав, панові до послуги.

Конашевич усміхнувся. Зміркував зараз, що це була лакейська помста.

— А що ти вмієш робити?

— Я, прошу пана, нічого не вмію. Досі-то я був при кухні і хіба в печі вмію затопити, — хлопчисько був наляканий. Він знав, що як чого не вмітиме зробити, то будуть бити.

— А як тебе кличуть?

— Антошком.

— А тобі тут добре у панів і звідкіля тебе сюди привезли?

— Часом добре, а часом зле. Часом мене вдарить у потилицю пан кухар, часом старший кухта, а раз мене добре вибатожили за те, що я посудину розбив. А мене привезли з панської економії, я підданець. — Хлопець понизив голову і мовчав. Він боявся, чи не забагато говорив, і знову битимуть.

— А твої батьки живуть?

— Повмирали. Батько робив панщину; по смерті батька маму з панської хати прогнали, а другого там посадили. Потім мама ходила на заробітки, поки не вмерла.

— А в тебе нема ніякої рідні?

— Була сестра старша, та теж вмерла.

"Однакова доля цілого українського народу чи у польського пана, чи у православного вельможі", — думав собі Конашевич.

— Добре, Антошку, ти будеш від сьогодні тут робити порядки, я покажу тобі як. Вважай добре, нічого мені не рушай, не перевертай, а що знайдеш, то віддай, бо я так люблю. Я тебе не буду бити, як ти будеш для мене щирий.

Конашевич узяв його за підборіддя, підвів вгору голову і дивився в його чорні налякані очі, бо Антошко на рух руки Конашевича нагнувся, думаючи, що його вдарять.

— Не лякайся мене, Антошку, я тобі нічого лихого не зроблю.

В очах хлопця заясніла радість:

— Так значиться, я вже під кухаря не піду?

— Не підеш. Впрочім, я з паном про тебе поговорю, бо я тут не пан. Тепер йди собі, обмийся гарненько, візьми чисту сорочину, коли яку маєш, і заходи сюди надвечір.

Хлопець був такий радий, що поцілував Петра в руку звдяки.

Петро знову остався сам і не знав, що з собою робити. Аж відчинились двері, і ввійшов сам вельможний пан суддя. Конашевич надяг миттю на себе жупан і вклонився.

— Я прийшов оглянути, чи все у вашмосці в порядку, бо на службу не можна покладатися. Що ж? Був тут Станіслав? Я його призначив до служби у вашмосці.

— Ваша милість будуть мені вибачати, що я за одну річ попрошу. Пан Станіслав завеликий пан для мене і замудрий, і я йому вже подякував. Я прохав би призначити для мене цього малого кухту Антошка. Це буде якраз для мене, лише щоб ваша милість приказала його вмити та перевдягти. Я його сам усього підовчу.