На цілій Україні заповідалося панське раювання. Одне лише осталось болюче місце в панському тілі, котре, мов загоєне терня, від часу до часу болюче відзивалося. Осталось Запорожжя, до якого пани не могли дібратися і яке ні раз не хотіло вложити своєї шиї у панське ярмо. Польща обмежилася на тому, що старалася відтяти Запорожжя від усієї України. Пограничним українним старостам було доручено не допускати нікого ні сюди, ні туди. Поставлено на шляху до Запорожжя густі сторожі, котрі ловили збігців, а так само запорожців, що на Україну переходили, і люто їх за це карали, одних і других. Та ці способи не могли вповні своєї цілі осягти. Гноблений панами і державцями народ втікав на Запорожжя, бо там бачив одинокий свій захист. Продирався там усіма можливими дірами і щілинами, наче вода із розсохлої бочки. Одного піймали, а десять інших таки перейшло.
Запорожці знову вміли то цим, то тим дійти до ладу з пограничними старостами, і таки приїздили у Київ добувати, чого їм було треба.
Не зважаючи на занепад, на Запорожжі безупинно велися великі приготування до того, щоб можна було невдовзі виступити збройною рукою чи проти татар, чи таки ще раз помірятись з панами на Україні за свободу українського хлопа. Завзяту агітацію у тому вели ті численні хлопські втікачі, оповідаючи про жорстокість панського володіння.
Через брак свобідної сполуки з Україною на Запорожжі ставало тісно. Там наче в горшку кипіло, і мусив наспіти час, коли та вся енергія молодої, живої та здорової республіки виладується. Панська рука була закоротка, щоб сягла аж на Запорожжя. Вправді Польща наставляла свого старшого над низовим козацтвом, та він не посмів там показатися, а запорожцям ані снилося його слухатися, і вони вибирали правильно свого старшину і зі всіх розпорядків панського старшого глузували.
Козаки з Чубової редути, приїхавши перший раз на Січ, дивились на все великими очима, бо не одне тут побачили інакше, ніж собі це уявляли. На перший погляд, не знати було тої величі, якої тут надіялися.
Значний простір землі на Малій Хортиці обведений валами з дубовим частоколом наверху. Попід валами ізсередини великі будівлі городжені хворостом та обмащені глиною, вкриті комишем, або кінськими шкурами. Таких будівель було багато. То були курені, названі від знатніших городів України. Посередині — великий майдан, а на ньому — невеликий домик для січової старшини і на січову генеральну канцелярію.
По майдані проходжувалися купками запорожці.
Пугач привів під домик старшини чубівців. По дорозі січовики його поздоровляли. Пугач пішов з Петром Конашевичем до кошового.
В світлиці під образами сидів кошовий батько Богдан Микушинський з генеральним суддею Павлом Тирсою. То були дві найстарші особи на Січі.
Пугач, ввійшовши, поклонився кошовому:
— Ваші голови! Здоров був, батьку! Ось приводжу на Січ одну вишколену чету від старого Чуба з поклоном і поздоровленням, а ватажком у них оцей молодий осавул Петро Конашевич.
Петро вклонився і передав кошовому список:
— Нас приїхало сорок людей.
— Здорові були, панове товариство! Так ти осавул, а що ж робить старий Касян Байбуза?
— Постарівся та зимовиком живе.
— Мені дивно, що Касян з Чубом розлучився. То приятелі були.
— Вони зовсім не розлучились, бо пан сотник Чуб заснував біля своєї редути слободу. Люде сходяться, мов мухи до меду.
— Ще старий Чуб на старості літ здуріє та ожениться. Та коли тебе, козаче, Чуб осавулом на місце Касяна поставив, то, здається, ти неабищо.
— Ця слобода — то його діло, — каже Пугач, показуючи на Петра, — неабияка голова, ніде правди діти, в Острозі вчився.
Кошовий став пильно Петрові придивлятися:
— Ну, гарно, йдіть тепер в січову канцелярію, хай вам пан генеральний писар курінь покаже, до якого вас припише, а завтра пополудні ти, Конашевичу, заходь до мене.
Вони вклонилися і вийшли. Зараз через сіни була січова канцелярія. Стояли тут довгі столи, а за ними сиділи підручні писарі. Генеральний писар проходжувався вздовж канцелярії.
Вже вечоріло, і всі заворушилися відходити.
Як ввійшов Петро з Пугачем, генеральний писар повернувся до них і спитав:
— А ви за чим сюди? А! Здоров, товаришу! — каже писар, пізнавши Пугача. — 3 яким ділом приходиш?
— Ми приїхали з Чубової редути, сорок чоловік. Призначи нам, пане писарю, курінь, а то прийдеться хіба на майдані на морозі ночувати.
— Із Чубової редути? Так значиться, не новики, а вже козаки-товариші. Так йдіть, небожата, у Переяславський курінь. Там найбільше людей потреба. Як є у вас список, так давай сюди, хай у реєстр заведу. Ну, добре, добраніч вам!
Як козаки вийшли до сіней, Пугач каже:
— Так, як би змовилися. Я теж з Переяславського куреня. Та там ще знайдеш, либонь, і земляка свого Павла Жмайла. Може, він який родич твого побратима Марка.
Чубівці передали коней новикам, що тут з’явилися, і пішли гуртом до Переяславського куреня.
Нічого тут замітного не було, бо всередині курінь був такий, як у Чубовій редуті, хіба що більший. Було тут кілька огнищ, на яких горів вогонь і огрівав усю хату.