Та ось рано, коли татари третьої страшної днини свіжими силами розпочали наступ, почувся з півночі гук гармат. Це начеб електричною струєю прошибло серця усіх.

Деякі думали, що їм причудилось, бо утомленій душі не одно привидиться або прочується. Іншим здавалося, чи не гримить, але не було з того боку ніде хмари видно.

— То Сагайдачний йде, — крикнув з усієї сили Жмайло і впав обімлілий на землю. Козаки думали, що його татарська стріла поцілила. Зараз занесли його під судно та поклали побіч Чепеля.

Слово "Сагайдачний" перелетіло увесь табір блискавкою.

— Підмога, братчики, підмога! Слава Сагайдачному!

Оклики оживили всіх; кожний набрав відразу сили, начеб цілющої води напився.

І старий Чепіль ожив. Він вийшов з-під судна і простяг руки угору:

— Слава ж тобі, господи небесний, за ласку… Зараз рушаймо. Де Жмайло?

— Он там, під судном, мов неживий лежить.

— Ізнемігся козак. Ну нічого, очуняє.

На цей несподіваний ізгук гармат татар мовби зачарувало. Вони перестали наступати. Настала метушня. До них прибігали кінні посланці і стали галайкати.

— Рушаємо табором, — гукав Чепіль, приклавши руки до рота.

В таборі заметушились усі, мов бджоли під рійку. Недужі вилазили з землянок, їх клали на вози, туди посилали жінок та дітей. Лаштували вози і запрягали коней.

Заки рушили з місця, треба було спереду усунути трупів. Вони смерділи вже, трупи розлазились в руках, що годі було руками до них прикладатися. Відсували їх списами, загачували келепами.

Коли таку масу трупів рушили, такий настав сморід, що не було чим дихати.

З тією роботою забарились довший час.

Тепер, стріляючи з гармат у збиту татарську масу, рушили табором вперед. Передні вози були без коней і козаки пхали їх руками перед себе. Табор врізався в татарську масу. То вже не були ті розосені колони, що дерлись у табір. Татарське військо перемінилось в отару овець, яка не може впору вступитись з дороги. Табір їх трощив, мов ралом орав, розбиваючи скиби по обох боках своєї дороги.

А коли ще з другого боку напер Сагайдачний зі своїм військом, то вони розскочились, татарське військо розкололось, мов бервено від сокири.

Оба війська злучились; Чепіль під’їхав до Сагайдачного. Вони обнялись, старий плакав на радощах.

— Господь приніс тебе, сину, в саму пору… Нам приходив вже кінець.

— А де Жмайло? Чи не поліг?

— Він живий, та дуже знеможений, аж омлів.

Жмайло лежав на возі без пам’яті. Почувши, що наспіла поміч, він зомлів. Він начеб останній набій своєї енергії вистрілив і повалився з ніг. Кілька разів очуняв, почувши радісні крики та галас, дививсь на світ, мов крізь очаділе скло, та знову заплющував очі. Не міг ні рукою, ні ногою рушити. Тепер почув над собою голос побратима і відкрив очі. Зразу не міг його пізнати. Він стільки мав сили, що усміхнувся до нього, його маленькі засохлі губи щось шелевіли, та слова не було чути. Зараз знову заплющив очі і попав у замороку.

— Чи він ранений?

— Ні, — каже Чепіль, — кілька разів дряпнула його стріла, та це, певно, не від цього. Він лише обезсилений. Відпочине, то й очуняє. Але ж бо то богатир! То душа усього табору. Чудеса доказував, йому треба подякувати, що ми дотепер устоялись. Мені вже було три чверті до смерті… Пропасниця мене зломила зовсім…

— Шкода, що не можу напитись води з того колодязя, що Марко викопав…

— Тож-бо і є, що сим колодязем він нас урятував.

— Зараз вертаємо, — каже Сагайдачний. — А як доберемось до зеленої паші, тоді хоч тиждень відпочиваймо.

— Але попам’ятають нас поганці довго, — говорив Чепіль. — Штука була, та й годі…

Коні, почувши, що степ недалеко, що жде їх зелена трава, поспішали, добуваючи останніх сил.

Табір минув Перекоп і став у доброму місці. Зараз попускали коней на пашу. Вони форкали весело і качались по траві.

Службу в таборі перебрали козаки, що прийшли з Сагайдачним.

Чепелівці спали мертвецьким сном.

Недужих поклали під шатрами. Жмайло спав два дні, не прокинувшись ні разу.

— Я гадав, що ти, Марку, вже мертвий, — говорив Сагайдачний, обнімаючи його.

— Ой, тяжка нам була година, не гадав я, що ми ще коли на світі побачимось…

Відпочивши тут два дні, рушили далі. Як прийшли на переправу, вийшла до них сторожна чета від човнів. Вона оповідала Сагайдачному, що тут за той час сталося.

Незадовго, як Сагайдачний пішов на Перекоп, з’явився на Дніпрі турецький флот. При переправі стояло лиш кілька суден, решту скрили в комишах і самі сховалися. Звідси придивлялись, як турки плили обережно, в бойовому порядку.

Помітивши козацькі судна, вони стали стріляти з гармат, начеб до якої фортеці. Потім, коли їм ніхто не відповідав, вони підплили обережно, позабирали судна, попричіпляли до своїх і відплили зараз у лиман. Поки це сталося, якийсь турок відлучився і пішов у комиш, де його козаки піймали на аркан, заткали рота, поки турки не відплили, і тоді давай брати на допити, поки усього не виговорив. Від нього довідались, що Алі-паша на приказ султана пустився Січ зруйнувати і всі байдаки понищити…