— Не в тім діло, чи я шляхтич або ні, а в тім, що я соромивсь би по-шляхетськи жити. Золота шляхетська вольность, коли не буде завчасу приборкана королівською волею, заведе Польщу в загибель. Таке моє святе переконання. Подумай, вашмосць, куди така держава зайде, де стільки самовладних королів, стільки магнатів, а вибраний король, підписавши расtа соnvеntа, залежить від їх ласки…
— У Польщі прецінь є сейм…
— Теж шляхетський, і робить те, чого шляхта хоче, і з чим їй добре. Сейм, який можна кожної хвилі зірвати, одним словом: vеtо, ніколи не вирішить того, чого хоче більшість.
— На цім ми не згодимось…
— Я це бачу, і тому говорім про що друге, та говорім щиро, не як вороги, стоячи на противних кінцях, а як приятелі.
— Ви їдете в Крим, чи можу вас спитати, в котрий кут?
— Не роблю з цього тайни. Ми вибрались у Кафу, бо звідтам прийшов до нас голос розпуки, щоб бранців рятувати, поки їх не вивезуть в Азію або в Африку, звідкіля вже вороття немає.
— Знаєте, панове, я мав би велику охоту поїхати з вами, коли б ви були згодні взяти мене з собою. Заважати вам не буду, своїм коштом поїду, не раз можу вам в пригоді стати.
— Невже ж, вашмосць, не жартуєш? Я дуже радий буду з такого товариства…
Він подав Сагайдачному руку:
— Моє ім’я Януш Пшилуцький, гербу Ястрженбєц…
— Я називаюся Петро Конашевич, прозваний на Січі Сагайдачним. Зі мною поїде ще Марко Жмайло-Кульчицький, Іван Іскрицький, мій чура Антошко та ще кілька товаришів. Та вашмосці дозволите, що ми переодягнемося за шляхтичів, і ніхто з вас не сміє того перед татарами зрадити, а то ми всі пропали би. Нас взяли б за козацьких шпигів, а вас за таких, що шпигів у Крим перевозите.
— І на це згода…
— Я знаю, що вашмосці додержите слова, але вашій службі я довіряти не можу, щоби між татарами не виговорився котрий. Тому, панове, зробимо так, що ваша служба остане і ждати буде на Січі аж до нашого повороту, а замість їх я виберу між нашими запорожцями людей певних, що і татарську мову знають, і цілий Крим. Супроти них то ваші пахолки — телята. Розуміється, що мусите мені, вашмосці, вірити, бо без того нема дружби. До сього я вас не силую. Як так хочете, то добре, а інакше я би не поїхав. Ваші милості, розважте се добре, а відповідь дасте мені опісля. Ось вже наша Січ-мати. Побачите наш побут і поміркуєте, чи можна нам вірити. Тепер я вам скажу, чому я хочу зайти у Кафу в несвоїй шкурі. Знаєш, вашмосць, що ми у Криму частими гостями буваємо, але цілою громадою, а одному нашому братові зайти туди небезпечно… Я мушу мати певність, що ніхто мене не зрадить і не виговориться.
Пшилуцький подумав хвилю і каже:
— Вірю вашмосці. Твої резони мене переконали. Приймаю твої умови — на те моя рука…
— Гей, хлопці! — крикнув Сагайдачний до своїх, що пустилися через річку вплав. — А подайте нам кілька суден сюди, щоб гостей перевезти.
Підплили байдаки, і туди посідали ляхи враз зі своєю службою та позаводили коней.
Як перейшли ворота Січі, Сагайдачний повів Пшилуцького до кошового.
Кошовий був радий гостям. Вислухавши, за чим у Крим їдуть, давав їм поради, куди повернутись, щоб діло як слід перевести.
— Та от, кошовий батьку, — говорить Сагайдачний, — я рішився поїхати сам з тими панами у Кафу.
— Свербить в тебе шкура, чи голова тобі заважила? Ти лиш покажись між татарами, а живий звідтам не підеш. Від останнього погрому татар над Інгулом усі татари на нашого брата бісом дивляться. А від набігу на Варну то турки і татари тебе вже знають, і, як мені донесено, нема у них більшого шайтана над Сагайдака.
— Я там мушу бути, щоб гаразд роздивитися. Може, воно мені на що придасться, а щодо мого імення, то хто зна, чи воно не переборщене. Звідкіля вони мене можуть знати, коли я їм нігде не підписувався? Але на те все я маю спосіб. Я, за згодою їхмосців, перевдягнуся за польського шляхтича і, значиться, що їду в посольстві викупити бранців. Беру з собою Жмайла, а щоби служба їхмостів не виговорилась, то вона лишиться на Січі аж до нашого повороту, а ми візьмемо кількох наших запорожців до почту, переодягши їх за панських пахолків…
— Раджу взяти Іскру. То розумна голова, їхні звичаї і мову знає…
На це всі пристали. Кошовий просив своїх гостей, щоб кілька днів на Січі відпочили, а то за той час усе приладиться.
— Так, може би, ми зложили в переховання ті гроші, які веземо на окуп, тут, у січовій скарбниці, — каже пан Пшилуцький, — так буде безпечніше.
— Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Січі усюди безпечно, так у канцелярії, як і на майдані. У нас крадежі не може бути. На спробу покладіть на майдані гаманець з грішми, а він вам певно не пропаде.
— Невже ж?
— Так воно і є. Кожна крадіж карається смертю так само, як забійство.
— Я сього не знав, що тут така карність…
— Бо ви у Польщі замало або і зовсім нічого про нас не знаєте, а вірите, в те, що вам різні авантюристи про нас нагородили. Якби ви нас справді пізнали, то і вам, і нам краще би жилося. І не треба би вам у турків та татар харачами оплачуватися. Ми би спільними силами ту бусурменську погань геть винищили.