Жив тоді на Січі старий дід Семен Нетопа, котрий довгий час побував у турецькій неволі. Він там втратив своє здоров’я і силу. Був дуже немічний, не довиджував, приглух, у нього голова хиталась і тряслись руки. Не міг нічого робити і усю зиму пересиджував за піччю у курені, а літом грівся на сонці, але на Січі дуже шанували старих людей, не жалували хліба-солі і слухали їх мудрої ради.

Сагайдачний заходив до нього вечорами та випитував про Варну. Нетопа побував там довший час і знав її добре; знав він і стан Варнянської фортеці.

Вона славилась своєю недоступністю.

Дід виложив свій погляд, що Варну можна взяти лише, як здобудеться фортецю, а до неї можна добратися лише від річки, яка пливе попід сам мур, дуже високий і грубий. Гарматою його не розіб’єш, а на нього хіба драбиною дістанешся.

Зараз під самим муром стоять будівлі, сюди замикають на ніч невольників, пригнаних з роботи. Мур такий грубий, що по ньому перейде двоє, а то і троє людей. Йдучи муром, приходиться до дверей башти, що стоїть над воротами фортеці. У тій башті стоїть замкова сторожа, з яничарів. Відсіля виходять вартові, і там держать ключі від воріт. Ворота засуваються великим дубовим засувом, що входить глибоко в мур.

Іншого входу і виходу нема, є хіба, може, яким підземним льохом, та він цього не знає.

Коли б так повелось взяти сторожу, щоб не розбіглася і не затривожила війська, що стоїть в замку, то можна, забравши ключі, відчинити ворота і впустити через них козаків, тоді було б гаразд.

Сагайдачному тепер стало все ясно. Треба лише подумати, як це все зробити.

ІІ

За час, коли відомо стало, що піде похід на Варну, заборонив кошовий кому-небудь з Січі виходити. Обставлено сторожею проходи; а сторожа мала право кожного застрелити, хто би хотів переплисти за річку. Треба було держати все в тайні, щоб ворог про те не дізнався, бо тоді усе пішло б внівець. По степу під той час ганялись менші купи татар, котрі слідили пильно за тим, що на Січі робиться.

День походу проголошено попереднього дня. Шістдесят п’ять байдаків, навантажених усяким добром, харчами і всякими воєнними припасами, стояло на припоні на Дніпрі. Крім того, було багато порожніх суден на всяку потребу. У цей похід йшло дві тисячі вибраного лицарства.

Раненько того дня відслужив січовий піп службу божу, ходив відтак і благословив військо хрестом та кропив свяченою водою на щасливу дорогу.

Мов духи, виходило козацтво з січових воріт і сідало на байдаки. Уся Січ вилягла на валі і прощалася з відпливаючими, викидаючи вгору шапками.

Повідпинали байдаки і вдарили веслами. Попереду помчали два невеличкі човни, котрі мали розглядати річку. За ними у віддалі плив байдак отамана під малиновим стягом. Тут був і Сагайдачний з Марком і Антошком, котрий від свого пана не відступав.

Отаман Жук зняв шапку і перехрестився на січову церкву, другі зробили те саме. У Сагайдачного забилось сильніше серце. Це його перший морський похід. Він горів з нетерпячки побачити те все, переконатися наглядно, чи його зусилля покажуться корисними.

— Благослови, Боже, в щасливу дорогу на лицарське жниво, і дай, Боже, щасливо повернутися! — молився Жук.

До лиману мали заплисти вночі. Там стояла турецька залога з гарматами, котра мала не допустити козаків на море. Наближаючись до лиману, козацький флот розділився і плив двома шнурками, судно за судном попід береги. Під ніч сходились і пливли серединою. Прикази отамана розвозили розсильні малими човнами.

Наприкінці отаманського судна стояла бочка, у якій держали козаки півня. Він мав їм звіщати день і був у великій пошані. Тут, на отаманському судні, був ще і секстант — голка, бо без цього не можна на море пускатися. Сагайдачний говорив до Жука:

— Чи ти, товаришу, знаєш Варну?

— Я там ще не був. Коли її здобудемо, тоді і пізнаю.

— Так ти послухай мене і поглянь, чого я в школі про Варну навчився і чого від людей довідався.

Сагайдачний розложив кусок паперу з рисунком і, показуючи пальцем, так пояснював:

— На Чорне море ти краще дорогу знаєш, бо ти перепливав його не раз. Будеш і се знати, кудою плисти під береги Болгарії. Ось тут — гирло Дунаю, з його семи рукавами, а тут лежить Варна, як кажуть бувальці, славна неприступна турецька фортеця. Перед нею — морська пристань, де стоять турецькі галери і байдаки. Ось тут замок. Нам поперед усього треба його здобувати, та він, як бачиш, подальше від моря. Попри його впливає до моря невеличка річка Девна. Пливе попід сам мур. На цей мур дістанемось нашими мотузяними драбинами, дістанемось з байдаків, якими треба вночі непомітно підплисти в річку. Цього муру дерев’яними драбинами не візьмеш, бо нема берега і нема на чім їх поставити. Дерев’яні драбини держаться в долині, наші мотузяні держаться гаками на горі. Тепер ти, отамане, розпоряди і прикажи, що кому треба робити.

— На те ще буде час, коли ми туркам попід Очаків на море перекрадемось. Там чатують турки днем і вночі; ціла штука в тому, щоби турецьких сторожних собак перехитрити…