Наказую магістратові визначити примусовий шарварок до копання гробів і ховання померлих. Так само телефонують з двірця: повно трупів, нема ким завезти їх на цвинтар. Я знаю, що цвинтар і так переповнений ще москалями, коли в Самборі лютувала холера. Кажу вибрати місце на оболонні і ховати спільно, бо інакше не можна. Ми приготовлялися на прийняття живих, а тут з трупами не можемо дати собі ради…

Як вже ця метушня трохи заспокоїлася, приходять до мене вісті, що малі торговці найконечніших артикулів поживи неможливо підбивають ціни і тих нещасливих обдирають до решти, не менше, як мадяри. Коли я це провірив, видав на всіх трьох мовах такий розпорядок:

«Кого піймається на так званій воєнній лихві — на підбиванні ціни за найконечніші харчеві артикули, буде покараний різками на ринку перед ратушем».

Деяким людям таке некультурне оголошення не подобалося, другі мене хвалили. Та я не міг інакше зробити. Карна процедура мусила піти на кілок. Такого навчили нас москалі в часі інвазії. Треба пам’ятати, що воєнна психіка заморила в людях амбіцію та всякий сором, і для тих людців треба було дошкульнішої кари, ніж держати їх в заперті та ще й годувати на державний кошт. Врешті я мав на думці культурну Данію, котра завела в себе далеко перед війною тілесну кару за деякі промахи.

Тепер стали до мене находити різні людці. То повертаючі австрійські старшини, дипломати, торговельні посередники з різними офертами від Мадярщини та Чехословаччини, детективи, конфіденти, чортзна хто. З кожним треба було бодай кілька слів поговорити. Пам’ятаю якогось вимусканого елегантного німецького графа, котрий накидався мені як дипломатичний посередник між мною та поляками. Я відіслав його до секретаріату, про котрий я мало що знав. Все, що я відтіля дістав, то була українська конституція, а радше її нарис на пів-аркуша паперу. Я навіть не знав складу правительства. Не можна було ніяким чином нав’язати зв’язку між верховним урядом та повітовим комісаріатом.

Одного разу кличе мене до телефону полковник Гриць Коссак і звіщає мені, що Львів упав. Мене від того аж заморозило. Здавалося мені, що все йде як з Петрового дня. Коссак мене потішає, що воно скоро направиться. Від нього довідуюся, що наше правительство тепер в Тернополі.

Треба було за всяку ціну нав’язати зв’язки між мною та центром. Здавалося мені, що тепер буде легше це зробити, бо хоч Львів був мені ближче, але комунікація була гірша, бо противник усе загрожував Ставчанам. Отож треба було когось післати до Тернополя. Піднявся тої місії, професор Бойцун, і я наладив йому цілу торбу різних запитів, як нам тут робити.

Я не хотів довести до того, щоби Самбірський повіт став «самостійною» республікою, так як був Дрогобич зі своїм «дожою» Семеном Вітиком. Там мали доволі часу бавитися в республіку, торгувати нафтою і перепродувати дозволи на вивіз нафти, так як до війни робили з «бруттами». У нас не було на те часу, бо ми сиділи перед самим фронтом, мов горобець на гілляці, і рахувалися з тим, що може треба буде вступатися. Правда, на хирівськім фронті обганявся Кравс, але міркуючи по тих силах, якими він орудував, не мали ми певності.

Довго прийшлося нам чекати на нашого депутата з Тернополя. Він мусив їхати окружною дорогою, і це забрало багато часу. Нарешті вернув з тим, із чим поїхав туди. Він, приїхавши до Тернополя, з тяжкою бідою допитався секретаріату. Секретаріат містився в українській гімназії. Там завели його до одної кімнати, де поміж двома ліжками при столику сидів наш прем’єр др. Голубович. Він вислухав уважно звіт проф. Бойцуна та його запитів і дав йому дуже мудру відповідь: «Я сам нічого не знаю». Нагадувало це грецького філософа Сократа, котрий сказав: «знаю, що нічого не знаю». Даремно Бойцун підходив різними питаннями, та виходило на «нем тудом». Так само інші «хожденія» нічого не вияснили. Вернувся з нічим.

Що нам робити? Чи творити самбірську республіку? Ні, до такого допустити не можна. Чекаймо.

Та ось телефон зі Стрия.

— Гальо! Хто говорить?

— Остап Нижанківський.

— Добрий день, куме Остапе! (Ми собі справді були кумами). — Що нового?

— З централею годі договоритись, — каже. — Що ви сказали б на те і як ви дивитесь, якби ми на нашім загроженім відтинку завели диктатуру?

— Диктатуру!? Якби так усі повіти чи округи пішли за нашим приміром, ми так виглядали б, як Еллада перед перськими війнами… Кого ж ви намітили на диктатора?

— А що думаєте, якби так полковника Гриця Коссака?

— Ні, батьку, я на таке не піду, хоч убийте. З того вийшов би такий хаос, що хоч з моста та у воду. Я того не зроблю, і чекати буду, поки трохи не успокоїться, і наше центральне правительство розпочне свою роботу.

От на що заноситься: отамани і отаманчики. Історія нас нічого не навчила. Давніше було Правобережжя і Лівобережжя; тепер Ліводністровщина і Праводністровщина, чи як…

Я вже згадував, що майор Шебеста робив нам своєю службою неоціненні послуги. Він щодня приходив до мене зі звітом, і від нього я знав більш-менш, що в повіті і в місті діється. Його розвідка була далеко краща і певніша, як наша У.В.В. Про неї скажу опісля окремо. Притому він піддавав мені різні проекти, як що зробити.