Антимілітаризм на цілій лінії серед українського громадянства. Пропагувала його українська інтелігенція, а серед тодішньої молоді Іван Франко і Михайло Павлик. І ця пропаганда так дуже подобалася нашій молоді, що навіть намагалася манірно ходити, щоб це не нагадувало прямий військовий хід.
Це було причиною, що в наших галицьких полках не було української старшинської інтелігенції — так званих штандовців, звідтіля виходило, що наші галицькі полки називалися у військовій адміністрації «польськими полками», а мовою полковою була польська мова. В старшинських гуртках стрінути було можна різні нації: німців, чехів, поляків, хорватів, сербів і т. д., лише українців — ні. Бо ті нечисленні українські старшини, що назбиралися з тих «лямпартів», стояли осібняком, мов билини в полі, і не відважилися признаватися до своєї української (тоді «руської») народності, вдовольняючись тим, що вони є «гріхішкатоліш». А коли б хто відважився зарекламувати народність, то стрічався з поблажливою усмішкою свого старшинського середовища: «та ж це все одно, що й поляк, лиш що «гріхіш-католіш».
А тим старшинам не хотілось добиватися вищого ступеня, хоч не один мав до того талант, снагу і кебету… Звичайно доліз до сотника, то й спенсіонувався, знайшов собі якусь вже немолоду жіночку, може і трафіку дістав, або яку іншу монопольку і вважав себе дуже щасливим і на старість забезпеченим.
На вищих становищах так званих генерал-штаблерів я чував лише про генерала Сембратовича і полковника ген[ерального] шт[абу] Шашкевича. Та я не знаю, чи вони маніфестували себе українцями.
Ніхто з тодішніх кермуючих українських кіл не подумав про те, що може колись наспіти час, що українців вищих старшин нам буде треба. Наш загал думав тоді, що Австрія буде вічна, що Габсбурги ніколи не переведуться, а ми добудемо національні права добрими граматиками та словарями, а ще інші думали, напевно, що нашу справу визнає Інтернаціонал в майбутньому соціалістичному раю…
А коли наспів рішаючий момент, то осталися при однім генерал-штаблері Курмановичу, котрий виходив з попівського роду і вважав себе українцем. А ми могли мати їх більше та ми їх не хотіли мати. Решта все старшини з резервових, котрих по однорічних школах добровольців не вчили нічого більше, як командувати четою. Командування сотнею вважалося не для них. Деякі «гаудегени» важилися називати нас резервових поручників «унтерляйтнант» і поводилися з нами дуже нерадо й обидливо.
Щойно в часі великої війни тим резервовим доводилось командувати сотнями, куренями, а то й полками, батареями і дивізіями тощо, коли «штандові» ховалися в запіллі по різних уставах, як наприклад продавали кухонні моздірі з порцеляни з написом «аус дер гроссен цайт».
Та ті люди, мимо свого героїзму, посвяти самовідречення не могли у нашій визвольній війні такому великому завданню як командування більшими частинами дати собі ради, бо не мали відповідного фахового знання. Війна це штука, котрої треба довго і пильно вчитися. Війна не обмежується на стрілянні і поворотах, але вимагає великого технічного апарату. І коли ми не мали вишколених вищих старшин, то мусили позичати у німців. З тої обставини користали деякі людці з-поміж «штандових» старшин, котрі хотіли доробитися на Україні, казали собі давати старшинські ранги «до квадрату» (з сотника на полковника, а опісля показалося, що вони нетямучі гохштаплери, яких треба було усунути.
А при тім мали найкращий воєнний матеріал з усієї Австрії, яким були наші українські рядовики.
Ті всі зародки народної недуги, браку почуття своєї сили розвивалися буйно на нашім народнім організмі в часі визвольної війни.
Вдармося в груди і признаймося, чи багато було між нами таких, що справді хотіли самостійності Західної Української Республіки, що проймалися ідеєю українського самостійництва? Ідеалістів було між нами небагато, але таких патріотів, що заодно оглядалися на задні колісцята, що боялися зачиняти за собою всі фірточки, що бажали собі дещо придбати на чорну годину з титулу свого українства, що бажали собі, щоб ця метушня чимшвидше скінчилася без огляду на те, як мала би скінчитися, що критикували безпощадно кожну невдачу і помилку, а самі не хотіли до нічого руки прикласти?! — О! Таких було дуже-дуже багато.
На таке тіло без душі-ідеї треба було сильної гальванічної струї, пущеної сильною рукою… по большевицькій методі: з нагайкою, шибеницею і розстрілом. Тоді воно певно рушилось би вперед; тоді всі слухали б і робили, що приказано. Але на те треба було одної сильної волі, а не безглуздих парламентів, що радили і нічого не вирадили.
А так патріотові здавалося, що його своя українська влада не може засудити за ніякий промах, бо ж він патріот, а влада своя не наважиться того зробити.
І не треба було на це гекатомбів трупів: вистарчило б кілька засудів, а тоді громадяни, патріоти і непатріоти, були б з тим рахувалися, що то таки влада, а не помело, і треба її слухати.
Манія підозріння — то теж наша хронічна національна недуга. Як лиш хто вилізе на один щабель вище по суспільній драбинці, зараз омрячить його туман підозрінь серед тих, що нижче поставлені. Він зрадник, нероба, гниль, бездільник, — а вже коли йому доведеться орудувати якими фондами, то він певно злодій, краде громадські гроші. Треба, щоб хто-небудь мале підозріння натякнув, маленьку муху випустив із своєї губоньки, то ця муха, заки долетить на другий кінець села, набере стільки всілячини на свої крильцята, що й орел не двигнув би такого тягару. Ось вибрали когось директором маленької кооперативи… Зараз знайдуться людці, котрі кинуть підозріння крадіжі такої суми, що і десять таких кооперативок разом стільки не має.