Коли наші зв’язки з центральним урядом трохи наладналися, прислали нам на окружного команданта сотника Мельника. Він визначився в боях під Львовом і прийшов до нас ще з не зовсім загоєною раною. В самбірськім гарнізоні дисципліна не була світла. Мельник завів трохи лад і він тривав, поки знову не попсувся.

Наша розвідча служба (УВВ) була нижче усякої критики. Завідував нею молоденький четар X., недосвідчений і легкодушний. Держав у себе розвідників різної масті, а між ними дві місцеві польки, котрі від часу до часу посилав до Львова на шпиги. Я звертав йому увагу, що це очевидний абсурд, що це неможливе, щоб полька своїх зраджувала. Вона поїде до Львова і там скаже, що у нас чувати. Та мої представлення на ніщо не здалися. X. сказав мені, що посилає за ними кожного разу контррозвідку, котра їх контролює. Я не міг збагнути. Коли контррозвідка може дістатися до Львова, то хай сама розвідає. То було щось так мудрого, що моїм розумом не міг розібрати, як контррозвідка зайде там, де має дістатися такий шпиг, що має виявляти із себе поляка і зраджувати польську справу. На доказ мого твердження, що розвідка була під усякою критикою, наведу опісля кілька прикладів.

Нам робив великі розвідчі услуги померлий на Україні о. Орловський. Годі про нього у цих споминах промовчати. Перемиський уродженець, теологію кінчив у Римі і там висвятився целібсом. Дуже гарний з виду, білявий і поставний. Говорив гарно по-польськи, по-латині і по-італійськи. Як римлянин, вмів правити службу Божу в обох обрядах. Як прийшов на сотрудника до Самбора, то якийсь полонений італієць умирав в самбірській лікарні й забажав висповідатися. Та між польським місцевим духовенством не було нікого, хто б розумів по-італійськи. Тоді доповіли команді лікарні, що є такий священик між українцями і запросили Орловського. А коли італієць помер, то команда вже не дала польському священикові ховати, лише знову запросила о. Орловського, і він похоронив його по нашому обряду.

Отож цей панотець дуже часто переходив бойову лінію до Перемишля, там побував між латинським духовенством, правив в костелах службу Божу і багато дечого довідувався та приносив на цей бік. Він дуже часто був у небезпеці життя, бо його обстрілювали то з одної, то з другої лінії, поки себе не вилегітимував. Як ми опісля довідались, він пішов на той бік Збруча, де й помер як духовник на тиф.

Переловім один випадок на доказ того, якою індолентною була наша У.В.В.

В Самборі зробили заговір на ширшу скалю. Велись приготування досить довго, а У.В.В. нічого про це не знало. Аж одної ночі кілька заговірників зайшли іззаду до окружної команди, роззброїли чергову старшину і шукали за комендантом Мельником, котрого якраз тоді тут не було. Забрали дві ручні гранати, що лежали на столі, і один револьвер. Стрілець, що стояв на сторожі перед будинком Повітової Ради, де містилася окружна команда, почувши той підозрілий рух в приміщенні окружної команди, вистрілив на алярм. Перша зорієнтувалася панночка при телефоні і заалярмувала поліцію і касарню на дрогобицькім. Прибіг відділ поліції. Тоді якраз повиходили з окружної команди заговірники і стали втікати. Погоня зі стрілами по городах, нарешті вони вспіли втекти до одної кам’яниці. Побіч стояла друга кам’яниця, наче рідна сестра, подібна до першої. Погоня втратила орієнтацію і пішла шукати до другої подібної. Це їх врятувало. Але одного з них пізнали. То був якийсь, здається, Завадскі, що мешкав у своєї матері-вдови. Поліція її приарештувала, і вона визнала усе і зрадила цілий заговір. Заговірники мали опанувати всі уряди, виарештувати всіх старшин і цивільних урядовців, а на підмогу мали їм прийти селяни поляки з близького села Стрілкович. Але селяни не прийшли — домнівну причину розкажу пізніше — і імпреза не повелася. Домівку тієї вдови здемолювали гранатами дощенту, на мою думку, цілком непотрібно. Налякану вдову випустили на волю. Але окружний командант запорядив наступного дня страхополоха в самім місті. Хапали на вулиці кого попало й арештовували. Було це в такому роді, як нераз поліція робить «облаву» за підозрілими людьми. Тоді трохи і мені не дісталося. Йду пополудні до уряду і, як звичайно, поступаю до окружної команди розвідати про ситуацію. Навпроти мене жене на коні якийсь дуже схвильований старшина.

Я бачив здалека якийсь рух в місті. Питаю того страшину:

— Що сталося?

— Нічого, — крикнув мені у відповідь, а далі завернув коня і грізно до мене:

— Ви поляк?

Я в першій хвилині не знав, що сказати, бо не думав, щоб місцеві старшини мене не знали.

— Зараз кажіть, чи ви поляк, — кричить до мене ще грізніше.

— Я повітовий комісар, чого вам треба? На те він завернув коня і пігнав далі. В окружній команді я довідався, що це запоряджено у відплату за нічний напад на окружну команду. Тому що в Самборі не було ще тоді польового суду, то всіх замішаних у цю аферу, відіслано до Станіславова. Але їм нічого не сталося і кінчилося на конфінуванні в Тернополі.

Цю подію розказав я трохи ширше на доказ того, якою індолентною була наша розвідка, і то не лише у нас в Самборі.