Про УКРЛІТ.ORG

Танго

C. 42

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (888 КБ) pdf (591 КБ)

Calibri

-A A A+

— Там не можна. Тальталь ніколи не заходить в озеро.

— Чому, чому?

— Так. Педро каже, там нечисто.

Цю мить над озером полинув голос. Сергій і до того чув його, та не звертав уваги. Думалось — птах співає. А голос людський. Тихий-тихий, що ледве чути, але — людський.

По спині побігли мурахи. Десь він чув щось таке… Але де?

Стій! Співають двоє: чоловік і жінка. Спочатку жіночий голос, а тепер чути низький баритон…

— Альдо! Гайда туди! Чуєш, співають!

Хлопчик затремтів усім тілом, злякано зиркаючи то на Сергія, то туди, звідки долинала мелодія.

— Тепер грінго чує: то злі духи виють!

Сергій спробував умовляти хлопчика, але той так тремтів, мало не сіпався, й нізащо не погоджувавсь вийти у відкрите озеро.

Додому повертались пізно ввечері, а в Ряжанчиних вухах безперервно бриніли згуки дивної пісні. То була майже галюцинація. Вона переслідувала його, наче мана, наслана нечистою силою. І перед тим, як лягти спати, Сергій попросив дозволу в Педро поїхати завтра на човні самому. Старий якось здивовано блимнув на гостя, певно, Альдо все розповів йому, потім знизав таки плечима: діло, мовляв, хазяйське.

* * *

Передчуття чогось лихого не залишало Сергія всю ніч. Один тривожний сон змінювався іншим. Прокинувся задовго до світанку — і вже не міг заснути. Що за халепа? Що за хлопчача цікавість?

Але збороти себе не міг. Ним заволоділо давно забуте почуття. Колись у дитинстві він, як і всі шибайголови, любив дертись на дерева. Бувало, вибере найвищу осику — й гайда вгору. Попреться так високо, що вже лячно й униз глянути, але якась гемонська сила немов притягає очі до землі. Вітер погойдує осику, дерево хитається — туди-и — сюди-и — в голові паморочиться, а він лізе все вище й вище, аж поки гілля не почне загрозливо вгинатись. Хлопці долі здаються такими маленькими-манюпунькими, як курчата, а виднокруг розступається ген-ген до самісінької Максимівки й далі.

Отаке приблизно почуття заполонило Сергія й зараз. Що за наслання? Намагався переконати себе, що йому до того голосу аніякісінького діла немає, але години за півтори до світанку гаки встав, узяв електричний ліхтарик, засунув у кишеню пістолет і, морщачись, заходився злазити додолу. Кривобокий місяць освітлював, як і вчора, тільки частину річки. Коли добрався до живого тунелю, засвітив ліхтарик. Проте раз у раз то наїжджав на гірлянди ліан, які дряпали обличчя й руки, то стукався човном у берег. Потім об днище щось заскреготало, суденце гойдонуло — й Ряжанка мало не вистрілив у той бік, подумавши, що то крокодил. Та коли спрямував промінь ліхтарика, аж плюнув: на воді погойдувався сукуватий стовбур.

Було ще дуже рано, й джунглі не встигли заснути передсвітанковим сном. Поряд на березі шаруділо, в хащах надсадно кричав птах, певно, згарбаний нічним хижаком. Двічі з темряви блимнула пара зелених фосфоричних очей…

Нарешті доїхав до гирла. Спочатку пристав у тому самому місці, де зупинялись учора з малим Альдо, потім поправував на велику воду. По-перше, ставати біля берега зараз небезпечно. І незчуєшся, як у спину впнуться хижі пазури. По-друге, озером їхатиметься набагато повільніше: у річці все-таки, хоч і невелика, а течія, тут же доведеться ввесь час відпихатися самому.

На озері було досить видно. Вдалині, на протилежному боці, бовваніла чорна примара скелястого мису, але Сергій їхав лише попід берегом, бо жердина, дарма що довга, навряд чи діставатиме дна посеред озера. Простіше було б з веслами, та жителі Тальталя не користувалися ними.

Кілька разів човен майже врізався носом у зграю водоплавного птаства, й на мить у повітрі здіймався лемент, а вода немов закипала. Разів зо п’ять Ряжанка зупинявся одсапуватись, потім знову брався за жердину. Його нітрохи не дивувало, що нога майже не болить. Боявся тільки: ось-ось розвидниться, а їхати ще далеко. У тому, що пісня пролунає й сьогодні, не сумнівався.

Й раптом розвиднілось. Він тільки тепер помітив, що ледве встиг добратися до скелястого мису, й щодуху натиснув на жердину. Та коли небо над джунглями прокреслили перші промені сонця, мало не зомлів. Десь над самою головою заструмились дивні згуки. Здавалося, жайвір стріча схід сонця в широкому степу, голосистий соловейко співає хвалу життю і всеосяжному коханню, срібна хвиля гуляє синім морем, і дзвенить на вітрі стиглий золотий колос. Сергій заплющив очі й ураз жахнувся. На безкраї пшениці несподівано налетів шалений вихор. Колосся хилиться додолу, шукаючи захисту в матінки землі, а вітер дужчає і дужчає. Ось небо облягли чорні хмари, повітря насичене електрикою… І вдарив перший грім. Це ще далекий-далекий гомін, але він болісно відлунює в серці, серце стискається, тріпоче, немов пташина в клітці, передчуває грозу. Рятунку!.. Рятунку!.. Та вже гуркоче грім, він близько, він поряд. Свинцеві хмари розтинає страхітлива блискавка. Небо немов обвалилось на беззахисну землю. Чорна стихія перемагає. Вона лютує, шаленіє. Вона справля перемогу. Плачем і стогоном відлунює земля. Але в страшних сил нема жалю. Вони рвуть її, шматують, вони глумляться з її материнства і регочуть над слізьми. Раз у раз б’є грім і ось уже все зайнялося, горить, посилаючи прокляття чорному небу…

 
 
вгору